Хвиля народної підтримки війська, яка піднялася з початком російського нападу на Україну, не залишила осторонь українські церкви. Українська Греко-Католицька Церква на самому початку війни почала прискорено розвивати свою капеланську службу. Капеланська служба у війську була офіційно створена ще у 2010 році, але, як і багато чого в армії за часів Януковича, не діставала підтримку від держави. Крім душпастирської опіки воїнам, капеланство передавало на фронт матеріальну допомогу завдяки величезній довірі людей до церкви.
У 2014 р. Світовий Конґрес Українців і Торонтська Єпархія УГКЦ з благословення Владики Стефана (Хміляра) створили проект “Врятуй Життя” для збору допомоги українському війську в Канаді. Єпископ Стефан загорівся ідеєю створення цього проекту, коли відвідав поранених українських військових в шпиталі. За цей час в межах проекту зібрана значна сума (приблизно 155 тисяч канадійських доларів). Ці кошти передавалися на фронт через 130 капеланів УГКЦ, які служать на даний момент. Про витрачання зібраних коштів розповів церковній громаді Торонта на минулому тижні Отець-капелан Любомир Яворський, заступник керівника Департаменту Патріаршої курії УГКЦ у справах душпастирства силових структур України.
Отець Любомир поcередництвом Нового Шляху подякував українським канадійцям за підтримку війська і передав послання від українських воїнів: “Не розчаровуйтеся в нас, ми не хочемо віддати жодного клаптика нашої землі”. Він сказав також, що зараз українська армія вже достатньо забезпечена матеріально: “Якби я зараз приїхав і сказав, що армія гола і боса, і давайте пожертви на якісь найнеобхідніші речі, мене треба було би депортувати як шахрая”. Але натомість, сказав отець Любомир, постає інша велика проблема – психологічна реабілітація величезної кількості військовослужбовців, які пройшли через зону АТО. Для них навіть з’явився новий термін “АТОшник”, як колись в Україні був термін “афганець”.
Тому проект “Врятуй Життя” продовжується, і люди ще можуть долучитись до допомоги. Зараз проект переходить на свою наступну фазу і у співпраці з СКУ, у особі Сергія Касянчука, директора представництва Конґресу в Україні, УГКЦ створює Фундацію Архистратига Михаїла. Фундація Архистратига Михаїла буде сприяти реабілітації військовослужбовців та надаватиме допомогу осиротілим дітям. Отець Любомир повідомив, що парафії УГКЦ Канаді вже взяли одну-дві осиротілих дитини на утримання до 17 року життя – “ця ініціатива мене приємно вразила”, сказав він.
Отець Любомир також розповів нам багато цікавого про роботу капеланської служби. Він являється секретарем Ради душпастирської опіки при Міністерстві оборони України. Зараз у капеланській службі є сім українських церков, чиї вірні служать у війську. Капелани УГКЦ провели в зоні АТО вже 300 ротацій, а сам Отець Любомир їздив в зону АТО вже 24 рази.
На початку АТО Церква просила надсилати капеланів у зону бойових дій, але військові ще не розуміли важливості цього і виникали різні труднощі. Сьогодні ж Міністерство оборони, за словами Отця Любомира, побачило плоди праці капеланів і тепер приходять постійні запити з Ґенерального штабу надіслати капеланів. Втім, Отець Любомир і досі називає службу капеланів “напівофіційною” – коли капелани їдуть у зону АТО, від Міністерства оборони вони отримують дозвіл, але не забезпечення. У них нема трудових договорів, контрактів чи соціального захисту. Отець Любомир навів цифри, що проведені 300 ротацій в зоні АТО коштували приблизно 2 млн. грн, не включаючи медицинської допомоги пораненим капеланам. Церква сама фінансувала усі ці витрати.
Отець Яворський розповів, що присутність капелана у підрозділі позитивно впливає на дух військовослужбовців. Якщо вони знають, що капелан поруч, їх загальний емоційний стан стає набагато спокійнішим: “відчувається довіра, впевненість і присутність Бога через капелана”. Отець розповідає про випадок, коли обстрілювали село Побєда на Луганщині: “Капелан, що сидів із 17-ма військовослужбовцями в бліндажі, підняв хреста і чекав, коли влучить снаряд. Потім той священик розповідав, що страху не було ні в кого через його присутність і всі були впевнені, що Господь з ними”. На околицях цього села розміщувалась велика кількість військових підрозділів, був військовий шпиталь, там також служили чотири капелани: два отці редемптористи, один отець студит і один світський священик. Отець Любомир розповідає: “Після того шаленого обстрілу під ранок в тому містечку нічого не було цілого. І каплиця згоріла, і всі намети, і техніка. На диво, багато жертв не було, близько 20 осіб у бліндажі, куди було пряме попадання, хоча могли загинути тисячі. І коли Отець виліз з того бліндажу з тими 17-ма хлопцями, він не міг знайти каплиці, але березовий хрест, який раніше стояв біля каплиці. Хрест стояв рівно і на ньому не було жодних слідів від уламків. Пізніше, коли отець прийшов до свого намету, то побачив що в його молитовнику “Молись і Служи” у знак гербу “Ісус Христос Перемога” – “IC XC NIKA” вп’явся осколок від Граду – саме так, як, під час служіння, священик проколює таку ж печатку на просфорі копієм зі словами “один з воїнів списом бік Його проколов”. Я думаю, що той бій відбувався також і в небі. Тоді наші капелани думали, що їхня служба у тому місці закінчилася, але через два місяці там побудували дуже гарну каплицю, і вони зрозуміли, що їхня місія там тільки почалась. Перемога все ж таки відбулась, і той березовий хрест сьогодні розташований в гарнізонному храмі у Львові”.
Отець Любомир каже, що коли приїжджає до підрозділу, бійці завжди ввічливо просять залишитися і переночувати з ними, бо дуже хочуть, щоб з ними був священик. Окрім духовної підтримки, виховна структура Ґенерального штабу дуже часто просить священиків розповідати воїнам про мораль, про неприйнятність зловживання алкоголем, про відповідальність перед Батьківщиною і перед сім’єю. Отець Любомир каже, що капелани не є виховною структурою, і не хочуть нею бути: “якби ми стали виховною структурою, до нас би не було довіри, а ми маємо довіру військовослужбовців і через свою присутність впливаємо на їх мораль. Наприклад, воїни перестають матюкатись, коли у підрозділі присутній капелан”.
Капелани також проходять навчання з тактичної медицини і наявність у них шеврону, який свідчить про це, заспокоює бійців, що їм може бути надана кваліфікована допомога. Міністерство оборони для капеланів також проводить навчання про те, як обходитись із замінованими територіями, як не потрапити в полон, тощо: “Часто, коли священики подорожують зоною АТО і під’їжджають до блок-посту”, каже Отець Любомир, “на ньому не видно українського прапора. Здавалося б, що це кінець, але насправді є виходи, такі як розпізнати людей, які можуть допомогти і вивести з полону.”
Відбір капеланів дещо складний, ділиться Отець Любомир: “Спочатку священик, що хоче поїхати в зону АТО, йде до свого єпископа, який направляє його за дозволом до дружини, якщо одружений, або до настоятеля в монастирі, якщо неодружений. Тоді він їде в Київ у департамент капеланства і проходить співбесіду. Бували випадки, коли дозволу священикам не давали через неготовність психологічного або морального стану. Якщо ж готовність є, то документи передають у Міністерство оборони, яке веде таблицю здійснення капеланського служіння у зоні АТО. Зазвичай час перебування капелана в зоні триває 30-45 діб, але за запитом капелан може відправитись на три місяці. Військові завжди просять капеланів, тому запит великий і Міністерство оборони вирішує, де потреба в них найбільша і відправляє добровольців у конкретний підрозділ”.
У світовій практиці, каже Отець Любомир, зазвичай капелани не їдуть у підрозділи, що беруть участь в прямих бойових діях, а залишаються при штабах чи шпиталях. А от багато українських священиків у зоні АТО живуть безпосередньо на передовій, “де сусідній блок-пост сепаратистів через 700 метрів”. Наприклад, відомий капелан, Отець Андрій Зелінський, що написав книгу “Соняхи. Духовність на час війни”, яку Отець Любомир представив нашій громаді, служив у кількох десятках метрів від терористів у передмісті Донецька.
Отець Любомир також розповів про поранених і травмованих капеланів, що повертаються з зони АТО і проходять реабілітацію. Ці капелани їдуть в санаторій, де з ними працюють психологи і священики. Вони проходять процедури на рухомо-хребетний апарат і фізіотерапію – через постійне носіння бронежилету в них розвиваються проблеми з хребтом, можуть виникати грижі. Є випадки контузій, які вимагають довгого лікування, та інших поранень.
Чи бояться капелани їхати в зону АТО? Отець Любомир каже, що тих священиків, які не бояться, у зону АТО не посилають, оскільки вони можуть наразити себе та інших на небезпеку. Він говорить, що має страх щоразу, коли їде у зону бойових дій. Перший раз він попав туди з Ізюму Харківської області на самому початку війни, коли ще був окупованим Слов'янськ: “Ми їхали трасою з Харківської області на південь і протягом сотні кілометрів не зустріли жодного автомобіля. Це було жахливе видовище. Такі речі дуже впливають на психіку. Один наш священик, коли лише заїхав у Луганську область, дзвонить мені і каже, “заберіть мене назад”. Я йому кажу, Отче, зараз вже пізно, вночі назад їхати не можна. Переночуйте у підрозділі, а завтра ми вас точно заберемо. На наступний день телефонує – “Отче, можна я тут ще трохи залишуся”. Той священик з тих пір відбув в зоні АТО вже кілька ротацій. А інший священик, щойно прибувши до підрозділу, щоби побороти страх, перекадив усі намети і приміщення. Бог допомагає долати страх, зрештою, Церква має бути зі своїм народом у будь-яких обставинах”.
Share on Social Media
