Олександр Бєляков для Нового Шляху, Торонто.
Перша конференція з прав людини «Непомічена гуманітарна криза в Україні: наслідки та рішення» у Торонто нещодавно окреслила проблеми з внутрішньо переміщеними особами. Але почути про страждання цих людей чи пережити їх особисто – зовсім різний досвід.
Наша сім’я постраждала від бойових дій на Донбасі. Мої батьки та молодший брат ніколи не очікували, що рідне місто Дебальцеве Донецької області стане сумно відомим на увесь світ. Під час засідання Ради безпеки ООН у Нью-Йорку було оприлюднено дані про понад 500 тіл мирних жителів, які загинули внаслідок обстрілів. Під час боїв на Дебальцевському плацдармі у січні – лютому 2015 року загинули близько двохсот українських військових, понад сто військових потрапили в полон, ще близько ста — зникли безвісті. Найстрашніше, що місто віддавали та звільняли декілька разів. У лютому – рік боям за Дебальцевський плацдарм, які відбулися вже після підписання Мінської угоди від 12 лютого 2015 року.
Згадую липень 2014 року. На відстані якось важко було зрозуміти, чому батьки тривалий час не виїздили з міста, навколо якого вже йшли бойові дії. Моя мама пояснювала це просто: «Ніякої евакуації ніхто не проводить. Люди, які виїхали з міста у квітні-травні 2014 року, виїхали власним коштом, поневірялися світами, не мали змоги вийняти житло, витратили усі кошти та вимушені повернутися. Поки працює пошта та ми отримуємо пенсії, будемо вдома».
Але у липні 2014 року центр та ринок міста було розбомблено. Мати встигла хіба що зібрати документи та ліки для батька-інваліда другої групи. Під наглядом озброєних людей та майже не сподіваючись, вони просиділи до ночі на залізничному вокзалі. Виїхати до Росії було простіше, але свідомим вибором була лише українська територія. Нарешті пощастило з квитками. Згодом, стане відомо – їхали останнім потягом, адже все через декілька годин залізничний міст буде знищено.
У Києві ніщо не нагадувало про війну, хоча мати так до мирного життя і не звикла. Був і дах над головою. Але всі найгірші страхи матері щодо пенсій справдилися, адже літні люди фактично закріпачені соціальними виплатами лише на одному місці. Батькові місцеві органи не поновили виплати (регрес) за інвалідністю, які він раніше отримував поштою. Допомоги ще не було, а отримати свої виплати вдалося через один рік та три місяці і лише після звернень батьків до міністра соцполітики. Незадоволені районні чиновники проте пізніше знайшли одну формальну підставу (копії довідки переселенця батькові-інвалідові треба було приносити щомісяця), аби затримати виплати ще раз на три місяці. Купи паперів та переписки зростали ледь не щотижня.
Постраждав і мій брат. Влітку 2014 року він разом із батьками встав на облік переселенців. Насправді, цей принизливий процес реєстрації важко було назвати обліком. Після черги з двохсот осіб на добу лише перші 70-80 щасливчиків отримували номери. Так, номери, а не довідки. Такі номери нібито треба було показувати в усі інстанції, які б мали знати, що то таке.
Після прийняття Закону «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» у жовтні 2014 року, номери нарешті замінили на довідки. Але тепер треба стояти у чергах разом із іноземцями у підрозділах міграційної служби. Довелося доводити, що немає нерухомості та транспортних засобів. Проте і без них згодом мого брата було позбавлено статусу внутрішньо переміщеної особи на підставі його навчання у Києві. Брата звинуватили у наданні неправдивих відомостей влітку за порядком прийняття на облік, який законодавчо визначено лише у жовтні. Важко зрозуміти, чому дійсний паспорт брата з пропискою у Дебальцевому, який задовольняв чиновників влітку, раптово став «не таким» у жовтні.
Позбавлений довідки, брат втратив не стільки сподівання на символічні соціальні виплати, але значно більше – свої права та свободи громадянина. Нова довідка фактично замінює переселенцям прописку. А інститут прописки, який дивним чином продовжує існувати з радянських часів як реєстрація, суттєво впливає на стосунки з державою. До прописки «прив’язані» державні послуги. Як наслідок, брату відмовлено у реєстрації у якості фізичної особи-підприємця, бо йому треба мати або нову реєстрацію не у зоні бойових дій, або довідку переселенця.
Який статус має людина, яка прописана у Дебальцевому, але не визнана переселенцем? Хіба навчання у Києві надає нерухомість чи інші матеріальні статки? Вся його власність та особисті речі залишилися у Дебальцевому. Якщо постраждалим молодим людям держава не допомагає з працевлаштуванням та навіть не дозволяє реєструватися як фізична особа-підприємець, як тоді жити?
Новини про втрату Дебальцеве та бюрократичні перепони завдали шкоди здоров’ю рідних. Батько був позбавлений традиційних ліків, які він приймав від загострень після травм голови, отриманих у шахті. Лікарі у районній поліклініці Києва вважали призначення від колег із Донеччини занадто потужними і радили почати з досить простих препаратів. Так і не отримавши рецепта на ліки, які батько приймав регулярно, він із загостренням стану потрапив у лікарню на понад місяць. За ним – у іншу лікарню «швидка» забрала мати на понад тиждень.
Чи уряд прагне допомогти переселенцям? Зараз найбільше навантаження на місцеву владу. Вона ж зацікавлена скоротити кількість претендентів на соціальні виплати усіма правдами та неправдами. Низка центрів надавала гуманітарну допомогу переселенцям у Києві. Проте з початку року багато програм закрито. І якщо в областях, близьких до зони військових дій, чиновники добре розуміють, що за певних обставин самі можуть опинитися на місці цих людей, тож виділяється якась допомога, то у Києві вона іноді носить символічний характер. «Тримайтеся!», – написав мер Віталій Кличко у листі і до моєї матері.
Проте навряд чи хтось задумується, як триматися і на що сподіватися? Україна не визнала антитерористичну операцію (АТО) війною. Отже, цим суттєво обмежено можливості закордонної допомоги переселенцям. А сама держава не прагне і не здатна ефективно допомагати цим людям. Громадськістю було розроблено декілька законопроектів щодо компенсації втраченого майна внутрішньо переміщеним особам і тим, хто залишився і проживає на території проведення АТО. Нові механізми надали би надію на майбутнє. Але ці законопроекти не отримують підтримку законодавців. Доки український уряд сором’язливо замовчуватиме ці питання, неможливо вирішити проблему, навіть не окресливши її.
Зрозуміло, Україна поверне собі втрачені території. Але, проводячи таку політику, вона ризикує підірвати довіру 1,6 мільйонів своїх громадян та їх віру у власну країну.
Share on Social Media
