Олена Ємченко, Монреаль.
Видатна діячка української громади в Канаді, Стефанія Звонок, померла 28 липня 2015 р. у Монреалі. Пані Звонок (з родини Винницьких) народилася 4 лютого 1920 р. у Чернівцях. Середню освіту здобула у яворівській гімназії ім. Осипа Маковея. У м. Стрий закінчила педагогічну школу і Музичний Інститут ім. М. Лисенка. Під час німецької окупації аж до виїзду на еміграцію в 1944 р. вивчала агрономію у Львівському університеті. У тому ж 1944 році одружилася з Михайлом Звонком і останнім поїздом виїхала зі Стрия на еміграцію через Відень, табір УНРА в Ляндеку (Австрія), Понтарліє (Франція), до Монреаля, куди прибула у грудні 1949 р.
Стефанія Звонок вступила до монреальського відділу Організації Українок Канади імені Ольги Басараб у 1953 році (членство перервалося на 7 років через переїзд до Baie St-Paul, Квебек). За час членства в ОУК була секретаркою, місто-головою, пресовою та культурно-освітньою референткою (протягом 9 років), 13 років – головою відділу, три каденції – культурно-освітньою референткою Крайової Управи ОУК, а також відповідала за упорядкування архіву.
Впродовж багатьох років Стефанія Звонок вчителювала в Рідній Школі УНО та на Освітніх Курсах. У 1973-1982 рр. була секретаркою Читацького Гуртка. З 1985 р. виконувала обов’язки касієрки Гуртка Прихильниць СФУЖО аж до його розпуску. Кілька років добровільно працювала в Суспільній Службі Українців Монреаля, а у 1989-2010 рр. була фінансовою секретаркою Комітету Фонду “Поміч Україні” при Службі. Під час похорону пані Звонок Суспільна Служба Українців Монреаля зібрала суму $1,700, яка буде передана на потреби дітей в Україні.
У 1999 р. після 23 років роботи в Українській Національній Кредитовій Спілці вийшла на пенсію та якийсь час належала до Дирекції. У 1999 році перейшла жити в Українську Резиденцію та далі залишалася активною в ОУК (три роки – головою, місто-головою, секретаркою). В 2012 році перейшла до Української Вілли.
Hагороджена Медаллю Шевченківської Фундації. Улюбленими хоббі пані Звонок було плекання квітів у городі та буковинська вишивка. Нижче подаємо витримки зі спогадів Стефанії Звонок:
“Я народилася у Чернівцях. Маючи 2 роки, з мамою і сестрою Любою ми поїхали до міста Яворів, де батько одержав працю вчителя у державній польській учительській школі. Про цю стрічу мама розповідала мені, що тато хотів мене взяти на руки, а я запитала, “хто той пан?”
Яворів – мале місто (трохи більше як Baie St-Paul). Його атракцією був великий став. В літі не було цікаво, але в зимі, як замерзав, можна було їздити кільометри. Совганка ставала щораз меншою через сніг, але майже до весни можна було їздити. Але як одного року св. Миколай подарував Любі і мені лещата, лижви (ковзани) наші поржавіли на снігу.
Другою атракцією був горбок, як малий вулькан серед лісу. З одної сторони можна було їздити лещатами, а з другого боку санками. Це було дивно тому, що Яворівщина плоска, як прерії. Була нагода стрінутися зі симпатією.
З гімназійних часів пригадую собі такий випадок, коли мало не втопилася. Зі школи ми мали два човна на 4 особи, а нас сіло 6 і човен плив на три пальці над водою. Хтось несподівано хитнув човном і я упала неприготована у воду, ще і зачепилася на дні за коріння. Мене виратував Любин товариш, що був відповідальний за прогульку. Ми висушилися, я вернулася до школи і там на нас чекала мама, бо хтось їй сказав, що я втопилася. Ой було нам. Було від мами за цю пригоду.
В Яворові ми з Любою належали до студентських організацій. Одна з них, “Відродження”, пропагувала не курити і не пити алькоголю (через шкоду для здоров'я, але головно було бойкотувати монополь державних виробів тютюну і алькоголю).
Через реорганізацію шкільництва в Польщі замкнули школу, де тато вчив, і ми виїхали з Яворова до Стрия в 1937 році. Стрий далеко більше місто, як Яворів. Люба виїхала до Варшави на студії. Вчилася в школі для будучих учителів. У 1939 р. вибухнула Друга Світова війна. Галичина була спершу під комуністичним режимом СССР, потім під окупацією німецькою. Коли Німеччина відступала, комуністи вимордували всіх в’язнів і багато інтелігенції – між ними Михайло Ставничий, муж Люби. Я закінчила школу, учила один рік, покинула, щоби продовжувати гру на фортеп’яні.
Я якийсь час працювала в телефонічній централі німецького уряду в Стрию, потім записалася на агрономію Львівського університету, закінчила два семестри пів-дипломом. У Львові запізнала Михайла Звонка і ми побралися 04.06.1944.
Короткий життєпис Михайла Звонка: Народився у Львові. До 7 року життя жив з родичами в Бориславі. Потім поїхав до Чехословаччини (Подєбради), де студіювали його дві старші сестри. В Чехословаччині закінчив середню школу і частину університету, як вибухнула Друна світова війна.
Він якраз приїхав відвідати родичів, як совіти зайняли Галичину. Його покикали до війська в частини зв’язку (знав азбуку Морзе). При першій нагоді, разом з вирядом піддався німцям. Не помогли вияснення, його разом зі сотками совітських вояків завезли до табору полонених. Полонені умирали з голоду. Тато в непритомному стані зачав маячити по-чеськи. На щастя, ті, що збирали трупи, почули чеську мову (правдоподібно були німецького походження з Чехословаччини) і замість до спільної ями, завезли до шпиталя, де його відгодували, нав’язав контакт з Ярю Силянським, мужем сестри Стефи (мама Віри Силанської) і так врятувався від смерти. Вернувся до Львова, студіював агрономію і там ми стрінулися.
Поїзд зі Стрия був такий переповнений, що до туалета не можна було дістатися. Мене тато висадив через вікно на станції. Їхали ми так два чи три дні аж до місцевості Шетрасгоф, де був табір утікачів. Там розлучували родини і ми заховалися в якихось корчах через ніч, а Люба раннім поїздом поїхала до Відня, знайшла там мамину кузинку, яка згодилася нас прийняти. Вже не пригадую собі, як ми заїхали до Відня, розмістилися у двох кімнатах, зареструвалися і одержали харчові картки на один місяць. Ми з татом дістали працю у міліонера, що був власником малої фарми (сад і курники). Дідо працював у пекарні, а Любі пригодилося знання німецької мови.
Як большевицький фронт зближався до Відня, ми всі разом виїхали до американської зони до Ляндеку (табір для Д.П.), територія Австрії, що її зайняли американські війська. Була теж французька зона, що ми пізніше виїхали до Франції до Понтарльє, де мешкала тата сестра Ірена замужем за французом Émile. З Понтарльє, через Париж з Le Havre кораблем Самарія вернулися до Ляндеку. Ляндек повстав на території бувшого військового табору з дерев’яними бараками і великою будівлею з цегли для коней.
Кожний барак мав приблизно 20 кімнат, спільний клозет і умивальню, де можна було теж прати. Ми з Михайлом одержали малу кімнату, де містилося велике ліжко. Решта родини одержали велику кімнату, де містилося 5 ліжок і 2-поверхові для студентів. Наш сусід (сторож бараку) годував у кімнаті свинку і раз через стіну залляла до нашої кімнати смердяча рідина.
В таборі урядили дві церкви (католицьку і православну), народню і середню гімназію. Михайло зорганізував матуральні курси для тих, що не змогли закінчити середню освіту через вибух війни. Зорганізовано робітні: шевську, кравецьку, мистецьку, виріб забавок, (Люба очолювала кравецьку), Пласт, між тим гурток “Мельниченків” – старших пластунів. Був шпиталик і аптека, аматорський гурток і дружина копаного м’яча.
Михайло виїхв нелеґально до Німеччини, де в Міттенвальді був табор ДП, де можна було закінчити агрономію. Нелегально приїхав до Ляндеку на хрестини Роми. По 2.5-річному побуті в Ляндеку ми виїхали до Канади на афідавіт, що прислав нам зі Саскачевану о. Ярема Лашкевич. Ми скористали з афідавіту, але залишилися в Монреалі, куди приїхали поїздом з Галіфаксу 23.12.1949р.
Якраз перед латинським Різдвом, як Рома побачила прибрані ялинки, просила дуже і для себе. З грошей, що о. Ярема позичив нам на перший час побуту, купила малу ялинку, один шнурок світел і 12 срібних дзвіночків. Це був час депресії в Канаді, але тато дістав першу працю мити начиння за $8 на тиждень і тільки ми платили за винаймлену кімнату з правом уживання кухні. За якийсь час змінив працю. В Монреалі заробляв вже більше, а потім ще більше, як працював у фабриці електричних пилок. У 1951 р. мої родичі приїхали до нас, а бабця поїхала в Польщу до своєї старшої доньки.”
Share on Social Media
