Select Page

Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers 2
Freedom Heart Ukraine
Job Seekers - Achev - Connecting Skilled Newcomers with Employers

“Мій друже єдиний”. До Шевченкового дня

Mar 10, 2015 | Newpathway, Featured, Arts & Culture

Василь Глинчак, Львів.

18 листопада 1845 р., місто Переяслав, будинок лікаря Андрія Козачковського. Саме тоді і там була написана знаменита поема Тараса Шевченка “Кавказ”. А якщо точніше, то не написана, а вписана. Вписана в великий зошит-альбом “Три літа” – збірку віршів і поем, створених поетом за останні три роки.
Варфоломій Шевченко згадував, що Тарас читав йому “Кавказ” ще в вересні того ж року. Але є ще одне свідчення, котре переносить дату створення поеми ще раніше. Це два перші рядки поеми, які знає кожен український школяр. Це автограф, власна рука поета. Вони вписані майже посередині аркуша. Вписані поспішно. Гарячково. Як перша фіксація думки. Вписані в зошит-альбом, перекинутий догори ногами. Це звично для поета. Майнула думка – схопив перо й папір, перегорнув кілька сторінок, знайшов чисте місце… Але що так обпекло поета? Чому якраз в тому зошиті кинувся він шукати чистий аркуш? Чим були викликані ті два рядка про “гори, хмарою повиті, кровію политі?”

…Одеса, 20 липня 1844 року. Ротмістр уланської гвардії Яків Дебальмен посилає з Одеси на Полтавщину в село Березову Рудку пакет Віктору Закревському. “Посилаю тобі, милий Вікторе, плоди наших трудів, моїх і Михайла Башилова. Всі головні творіння Тараса з віньєтками. Вони писані латинськими буквами для того, щоб у випадку фантазії Тараса видати це за кордоном – усі могли б читати – особливо поляки. Це тобі не подарунок, а тільки посилається на твоє збереження на випадок приїзду самого Тараса, кому цей труд присвячено, і робити з ним він може, що йому заманеться. Зберегти ж його в належній цілості: тебе іменно я вибираю, як людину, що відчуває і розуміє сенс багатьох віньєток, без роз’яснення. Покладаюсь на тебе, як на Кам’яну Гору”. /Переклад з російської – В.Г./

Отже, за тими рядками стоїть людина, яка надзвичайно шанобливо ставиться до Шевченка. Ще більше той пієтет підтверджувала річ, що про неї йшлося в листі – “плоди наших трудів”. То була велика рукописна книга, оздоблена на взірець старовинних манускриптів – з ілюстраціями, заставками, кінцівками, ініціалами. В книзі були зібрані всі Шевченкові твори, написані до 1844 р., крім російських поем “Тризна” і “Слепая”. На кольоровому титулі по кутках – внизу два козаки, вгорі бандурист і ангел-дівчина. Між ними на синьому картуші золотий одноголовий орел, що кігтями спирається на шаблю, бунчук і булаву. Ті ж предмети зображені на щиті, що прикрашає груди орла. А посередині того обрамлення заголовок: “Вірші Т. Шевченка, – 1844”.

Ось такий зворушливий подарунок спорудив для Шевченка офіцер Яків Дебальмен разом зі своїм родичем художником Михайлом Башиловим. Майже ровесники вони, Тарас і Яків, познайомились влітку 1843 р. на Полтавщині в селі Мойсівці на балу у власниці села Тетяни Волховської, куди Шевченко приїхав разом з Є. Гребінкою. Шевченко, який уже прославився як поет і художник, викликав загальну увагу і захоплення. Як свідчить сучасник, на балу “он лихо станцевал с хозяйкой дома украинскую метелицу”. Дебальмен – теж танцюрист, художник і “потайний” письменник не міг не познайомитись з поетом. Познайомив їх, напевне, Гребінка – перший цінитель поезії Тараса. Ще в 1840 року в альманасі “Ластівка” він надрукував “Причинну” із “Реве та стогне Дніпр широкий”.

Отож молоді люди швидко здружились. Дебальмен, гітарист і весельчак, втягнув Тараса в свою компанію – так зване “общество мочемордія”. Насправді, весела назва була лише прикриттям об’єднаних спільними поглядами гуртка молодих людей. Прикриття таке в умовах миколаївського деспотизму після недавньої поразки декабристів аж ніяк не було зайвим. А які погляди були у молодих людей, може в якійсь мірі свідчити такий ось документ:

“Великоможному панові
Генеральному обозному
Маркевичу добродієві
Універсал в Гуровку
Ми, по милости Господней, повеліваємо Вам – деркач в с…у! – щоб ви – генеральний обозний прибули до нас сьогодні. Коли можно, а не то завтра – у Безбуховку – до гетьмана.
Т.Шевченко
рукою власною
Полковник компанійський – Корба
Января 22-го дня
року 1844-го.
Генеральний старшина
Вихтор Мочеморденко
Військовий ієсаул Яків Дибайло”

Ось так весело друзі розподілили свої ролі у грі в козаччину: Шевченко – гетьман, полковник І.Корбе – компанієць Корба, Віктор Закревський – старшина Мочеморденко (відповідав цьому прізвиську сповна), а Дебальмен – осавул Дибайло. А Микола Маркевич, обозний, то український історик, що якраз тоді видав у Москві п’ятитомну “Историю Малороссии”, котру котрий присвятив Маркевичу вірш “Бандуристе, орле сизий”.

На прикладі цього епізоду можемо судити, що компанію об’єднувало далеко не одне “мочемордіє”! Всі вони були захоплені музою Шевченка і в душі в тій чи іншій мірі були українськими патріотами. В якій мірі був ним потомок шотландсько-французьких предків Яков Дебальмен, може свідчити також його лист до Віктора Закревського від 5 вересня 1842 року:

“Мандруючи степами, серед цієї неозорої рівнини, якою закінчується Подольська губернія із боку Буга, я часто задивлявся на численні кургани-пам’ятники давньої слави нашої України. Ці степи – древні рубежі трьох земель: Польщі, Туреччини і землі козацької. Кургани височать на них, наче тавра (клейма), накладені на землю звитягою українців.” /Переклад – В.Г./

Зверніть увагу – до знайомства з Шевченком ще рік, а як по-шевченківськи це звучить: “нашої України”! Або згадка з приводу курганів не про “козаків”, “запорожців”, “малоросів”, а – “українців”.

Не цурався Яків і української мови. Ось як він вичитує “Вихтору” за листовну мовчанку: «Признаюсь, я надеялся на тебя больше, нежели на кого-либо другого; то и ты молчишь…, бодай бы тебе собаки ззилы! Або щоб тоби николы соби морди не помочити, хиба тылько водою з крыныци! Або щоб тоби николы не бачить дивчины Юльки… Щоб тебе… Бодай тебе…Нехай тебе!..” І далі – цілий абзац добірної полтавської говірки.

Ось таким був Дебальмен – блискучий офіцер, гітарист, співак, танцюрист, художник і письменник (недавно видано збірник його повістей) і по своєму нещасний. Рів в тім, що згадана пані Волховська розбила юнацьке кохання свого хрещеника. Маючи намір одружити його з багачкою, вона через Якового батька, малозаможного, залежного від неї поміщика, змусила Якова зректись своїх мрій про одруження з коханою. 13 січня 1835 р. юнак записує в своїй щоденниковій повісті: “…моя кар’єра скінчена. Я перейду в Грузію і там буду служити, поки милостива куля черкеса не визволить мене від життя, де уже для мене нема радощів”. На жаль, ці слова стали віщими. Рівно через десять літ, 26 липня 1845 р., Яків Дебальмен загине на Кавказі в бою з черкесами.

Почувши таку страшну вість, Тарас напевне потягнувся до тої рукописної книжки своїх творів – пам’ятки по його незабутньому Якову. Все завирувало в його душі – і спогади про їхні щирі й веселі зустрічі, і роздуми про страшну загарбницьку війну на Кавказі, яка вже давно займала його увагу… Було щось в тому фаталістичне, що перші два рядки поеми лягли на аркуші рукотворного манускрипту з поезіями Тараса, переписаними рукою Якова… Очевидно, що серпень 1845 року – це час інтенсивного творення поеми, присвяченої “искреннему моему Якову де Бальмену” і завершеної рядками, що навіки обезсмертили образ його друга:

І тебе загнали, мій друже єдиний.
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!
О друже мій добрий! Друже незабутній!
Живою душею в Україні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.

1847 року Шевченко був арештований. Серед різних рукописів і документів на слідстві фігурувала і рукописна збірка “Вірші Т. Шевченка”, створена Дебальменом і Бешиловим. Вони пролежали в жандармських архівах до 1917 року, поки, після їх розгрому в час революції, не опинилися чомусь аж у Казані. Там її побачив львів’янин, поляк Алоїз Ваньчура – австрійський військовополонений. Справдились слова Дебальмена, що його рукописом особливо можуть зацікавитись поляки.

Ваньчуру напевне заінтригував рукопис, писаний польською абеткою. А з другого боку – Шевченко! Ваньчура за згодою тодішнього власника робить фотографії ілюстрацій рукопису і двигає 78 скляних негативів через тодішню охоплену революцією Росію і Україну аж до Львова, де пропонує їх придбати Науковому товариству імені Шевченка. Товариство придбало і 1925 року в журналі “Стара Україна” з’являється перша в Галичині публікація про манускрипт Дебальмена з численними ілюстраціями. Правда львів’ян випередив Київ.

Роком раніше в Києві в Шевченківському збірнику з’явилась така ж публікація. Очевидно, що коли Ваньчура віз до Львова свої негативи, хтось уже віз до Києва сам оригінал манускрипту, який врешті решт опиниться в фонді Інституту літератури ім. Шевченка. І там, час від часу згадуваний принагідно, манускрипт пролежить до 2008 року, коли Сергій Гальченко, відомий шевченкознавець, нарешті видрукує той унікальний Рукопис факсимільним способом. Отепер дійсно його можуть читати всі слов’яни, особливо поляки, чиєю абеткою, як уже було сказано, були переписані рукою Якова Дебальмена, безсмертні творіння Шевченка.

Де ж Яків опанував ту абетку польську, те досить складне письмо з його дволітерними позначеннями на окремі звуки («ч», «ш», «ж») та іншими особливостями? Очевидно, пыд час служби у війську у Красноставі під Любліном. Там він виконав майже сто рисунків – переважно з побуту військових. Цікаво, що перші рисунки підписані французькою, а далі – лише польською.

Дивно, але в книзі “Шевченко в колі сучасників” про Якова Дебальмена ані слова. Тимчасом, як слушно зауважує Сергій Гальченко, Шевченка неможливо пізнати по-справжньому, не знаючи його оточення. Тим більше, коли йдеться про таку постать, як Яків Дебальмен з села Ліновиці на Полтавщині, про котрого поет сказав так сердечно – “Мій друже єдиний”.

Нехай же буде відновлено справедливість. Нехай ім’я Якова Дебальмена буде повернено в почесне коло імен сучасників Шевченка. Зокрема пропоную до переліку львівських вулиць, названих іменами Куліша, Костомарова, Гребінки, Гулака-Артемовського додати ще й вулицю Якова Дебальмена. Нею може стати вулиця Солодова. Там є школа з мовою викладання країни, звідки в Україну прибув рід Дебальменів. І друга школа, присвячена мистецтву музики, яку він так любив. І є на початку її храм-костел Св. Антонія – святиня поляків, серед яких він жив у молоді роки. І нарешті, вона, та вулиця, така ж коротка, як і його прекрасне і трагічне життя.

Share on Social Media

Announcement
Pace Law Firm
2/10 Years of War
Borsch

Events will be approved within 2 business days after submission. Please contact us if you have any questions.

Manage Subsctiption

Check your subscription status, expiry dates, billing and shipping address, and more in your subscription account.