Павло Лопата, Торонто.
“Справа меценатства є справою не лише людей заможніх. Це доброчинна традиція тих, які розуміють ціну української культури і дбають про її збереження. Таким меценатом у нашій історії був Патріярх Йосиф Сліпий”. Ці слова, між іншими, я сказав в статті про Патріярха Сліпого – мецената українського мистецтва (“Наша мета”, субота, 3 грудня 1994 р.). До плеяди тих меценатів, які виділялися своїм покровительством мистецтва, належав і “чоловік високого росту та ще вищого духу, що розумівся на мистецтві…”. А ці слова були написані точно сто років тому, відомим мистецтвознавцем у Львові – Миколою Голубцем. Багато в них правди, бо велична і світла особистість Митрополита Шептицького, яка взяла на себе ще й таку меценатську відповідальність, очевидно, крім духовно-релігійної та церковної, була тим особливою і подвижницькою постаттю. Його добродійство слугувало рідній культурі.
Син графа Івана і Софії з родини Фредрів, доньки польського письменника Олександра Фредра, ймовірно успадкував від матері великий потяг до мистецтва. Любити образотворче мистецтво привчала юнака Романа-Олександра, майбутнього Митрополита Андрея, мати, яка вдома давала йому перші уроки рисунку і малярства. Крім гімназіальних студій, спершу у Львові, а потім у Кракові, він цікавився різбярством. Не покидав малювати картини олійними фарбами під час студій права у Краківському та Вроцлавському університетах. Важливим джерелом вивчення історії архітектури було життя студента у вище згаданих містах, а також відвідини Києва 1887 року, де він познайомився з істориком, археологом і професором Київського університету Володимиром Антоновичем (1834-1908). У той же час, молодий, щойно двадцятидварічний Шептицький, багато чого знав про історію італійської архітектури та малярства, зокрема міст Риму, Флоренції, Венеції та інших. До речі, в останньому, після матури, гостював протягом одного місяця.
У наступних 90-их роках ХІХ століття, Шептицький відбув новіціат, у чернецтві прийняв ім’я Андрій, став священиком, здобув докторське звання з богословії і філософії, був станіславівським єпископом. А з 12 січня 1901 року отримав архиєпископське крісло, після чого зразу очолив львівсько-галицьку митрополію Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Боже провидіння дало Митрополитові Андрієві-Андреєві ласку впродовж майже 45 років кермувати Церквою з висоти митрополичого престолу та бути провідним меценатом українського релігійного і світського мистецтва.
Українське образотворче мистецтво ще перед першою світовою війною набувало кристалізацію власного національного вигляду з його загальноєвропейськими духовними і культурними надбаннями. Слідкував за цим процесом і Митрополит, ставши меценатом української культури. Він розумів конечну потребу свого меценатства, щоб українське мистецтво не було провінційним, а радше ставало відомим західноєвропейській спільноті.
Покровительство Митрополита відчули старшого і молодшого покоління художники: Михайло Бойчук, Модест Сосенко, Юліян Буцманюк, Яків Струхманчук, Михайло Паращук, Іван Северин, Василь Дядинюк та кілька інших мистців-художників і скульпторів, серед яких, мабуть на перше місце потрапило ім’я і прізвище Олекси Новаківського. До цього числа можна зарахувати ще й таких адептів, які прагнули осягти мистецьку освіту у вищих малярських закладах Кракова, Варшави, Відня, Мюнхена та деінде, і які були стипендіантами Шептицького: Юліяна Маркевича, Миколу Анастазієвського, Миколу Федюка, а згодом і Михайла Мороза.
Перший з них був у тісних стосунках із Національним музеєм у Львові, заснованим 1905 р. Андреєм Шептицьким, у стінах якого князь УГКЦ наймав Бойчука реставрувати низку старовинних ікон упродовж 1911-1914 рр. Матеріальна допомога Шептицького зіграла значну роль в участі цього художника у формуванні візантійського стилю в українському мистецтві.
Наприкінці 1913 року О. Новаківський вирішив переїхати з Кракова до Львова. На запрошення Митрополита він таки туди їхав на постійне проживання з надією на його матеріальну допомогу. Новаківський в цьому не помилився, бо меценатом його Митрополит Андрей був довгими роками. Сильні стосунки між ними формувались чим далі, тим більше. Новаківський з дружиною поселився в будинку по вул. Земялковського, ч. 2, подарованому Шептицьким Національному музеєві. Мистець мав стріху над головою і п’яти кімнатне помешкання, за яке платив картинами.
Митрополит щедро фінансував усіх тих, хто хотів учитися і до нього звертався за допомогою. Він роками мав на думці створити у Львові мистецьку школу. 23 березня 1923 року Новаківський таки відкрив у своїй майстерні першу в Галичині Мистецьку школу. Митрополит, без будь-якої фінансової винагороди, викладав у ній курс історії світового мистецтва, а також, взяв на свою відповідальність фінансування навчання майбутніх художників. Це був воістину княжий дар не тільки для самої школи, але й для усього українського народу. Перших п’ять учнів – Григорій Смольський, Соня Зарицька, Наталка Пристай, Кирило Мазур і Юрій Левицький, без сумніву, не могли б навчатися у цій художній школі без матеріальної помочі Митрополита.
З року на рік, кількість учнів збільшувалася у кілька десятків осіб, між якими було десять жидів, як рівно ж і поляків. Неабияке число з усіх “новаківців” мали змогу виїхати на науку до Кракова, а то й Парижа. На кошти Шептицького навчався у Мюнхені (1901-1902) та Парижі (1902-1905) М. Сосенко, який на замовлення свого мецената розмальовував церкви в Галичині у вишуканому стилі українського модерну. Слід зазначити, що, як стипендист архипастиря, він здійснив подорож у групі прочан по Святій землі (Греція, Єгипет, Палестина).
В. Дядинюк звернув увагу Митрополита, який оплатив маляреві як дорогу до Васильянського монастиря у Вільні, так і його там перебування, де копіював портрети українських владик 17-18 століть. Опісля був відряджений до Риму і Флоренції, згодом і до Парижу, також на кошти мецената, де відмальовував копії західноєвропейських майстрів релігійної тематики. Повернувшись до Львова, і маючи негативне ставлення до школи Новаківського, під опікою Андрея, провадив школою релігійного малярства при монастирі студитів. Ю. Буцманюк у свойому життєписі згадав, що 1911 року “я користувався стипендією Митрополита Андрея Шептицького, але незабаром подякував за допомогу”. На початку навчального 1910 р., завдяки опіці Митрополита, М. Федюк (1855-1962) опинився учнем у майстерні маляра Станіслава Дембіцького у Краківській Академії Мистецтв. Його вчитель, що до 1907 року жив у Львові, й особисто знав Шептицького, рекомендував йому допомагати Федюкові за його здібності та досягнені успіхи. Своїм рішенням, Андрей надав молодому, 26-річному Миколі, стипендію для навчання в Баварській Академії Мистецтв у Мюнхені. Коли 1909 р. у Львові появився художник І. Северин, родом з Полтавщини, то одиноким покупцем на його пастелі був Митополит.
Як неабиякому колекціонерові мистецьких творів, українському Мойсеєві, що й сам залюбки малював, у неділю 8 листопада 1936 року відкрилася сьома виставка членів АНУМ (Асоціація Незалежних Українських Мистців) у Львові, Вона була присвячена Митрополитові Андреєві Шептицькому, як найбільшому меценатові нашого мистецтва. І восьма з черги виставка членів АНУМ, що здійснилася відкриттям 15 листопада 1936 р., була присвячена графові Митрополитові Шептицькому, який у кожному разі робив таку велику меценатську працю, що в інших державах виконували те саме цілі державні установи та інституції. Отож, розвиток мистецтва, передусім у Львові й Галичині, був можливий через відповідний ґрунт і підтримку громадянства, серед якого на першому місці виявився любитель і меценат Митрополит Андрей Шептицький.
Share on Social Media
