Дослідження історії українського визвольного руху 1920-1950-х рр. упродовж останніх десятиліть переживають в Україні справжній бум. Можливість ознайомитися із творчим доробком українських та зарубіжних учених, доступ до потужних археографічних збірників, опублікованих у діаспорі, поступове, але невпинне, відкриття архівів у посткомуністичних державах, дозволили українській історіографії в Україні, до певної міри, «компенсувати» згаяний у попередні десятиліття час та спільно з вченими українського зарубіжжя створити єдине дослідницьке поле, в межах якого починають формуватися яскраві історіографічні школи, наукові осередки, кристалізуватися перспективні студії.
Ким були звичайні підпільники та повстанці, яким був їхній вік, освіта, соціальне походження, сімейний стан? Якою була їхня мотивація участі в боротьбі за незалежність свого народу? Як і де вони здобували вміння та навички підпільної і збройної боротьби? Коли і на що хворіли, як лікувалися? Що їли і як облаштовували свій побут? Ці питання, очевидно, видавалися самозрозумілими для учасників і свідків подій, для людей, які вийшли з того героїчного покоління.
Сьогоднішньому ж читачеві, чи взагалі молодій людині, часто може здаватися, що в повстанській боротьбі були присутні тільки романтика переможних боїв і подвигів, патетика гасел і лозунгів… «Поза кадром» більшості новітніх досліджень лишаються важкі (на межі чи поза межею виживання) будні, надлюдські психологічні й фізичні навантаження, страждання від недуг і ран, біль від втрати бойових друзів і розлуки з рідними, гіркота від поразок і зрад.
Аби висвітлити всі окреслені вище аспекти повсякденного життя повстанця чи підпільника, важливо розпочати зі встановлення підставових фактів, які дозволять відповісти на запитання: «Хто були ті люди»? Зробити це можливо лише завдяки сумлінному аналізові тих нечисленних статистичних джерел, котрі дозволяють нам побачити певний соціальний зріз, із незначних елементів скласти загальну мозаїку, портрет рядового учасника визвольної боротьби.
Одним із піонерів у царині антропологічних досліджень українського визвольного руху став його ветеран і активний дослідник історії ОУН, УПА та УГВР, Петро-Йосиф Потічний. Працюючи з найрізноманітнішими джерелами, автор книги накопив багатющий евристичний та аналітичний досвід, який дозволив підготувати надзвичайно цікаву історію пропагандивних рейдів відділів УПА на Захід.
Перші два розділи книги “Великий рейд УПА в числах” та “Місія УПА закордоном” носять, до певної міри, вступний характер, ознайомлюючи читача зі станом наукової розробки теми, метою і завданнями дослідження (С. 7 – 8), одночасно демонструючи загальне тло, на якому відбувалося організаційне оформлення повстанських структур закордоном після завершення рейду (С. 8 – 12).
Безперечно, базовим у книзі є третій розділ – «Реєстраційні списки» (С. 13 – 60), який формує уявлення читача про той статистичний матеріал, з яким працює дослідник. Автор рецензованої книги спершу детально характеризує всі наявні в архівах списки українських вояків-повстанців, що прибули до Німеччини та Австрії впродовж 1947 – 1950 рр., а також вказує на додаткові списки, які залучені до статистичного аналізу (С. 13 – 15).
П. Потічний зумів укласти зведений список, який розмістив у двох таблицях (С. 16 – 60). Таблиця І (С. 16 – 37) подає псевда учасників рейду, колишні і дійсні прізвища та імена, дати й місця (або регіони) народження. Таблиця ІІ додає до інформації з Таблиці І відомості про відділ або частину, до якої належав повстанець; його військовий ступінь; функцію; підвищення ступеня; військову освіту і загальну освіту для майже всіх, хто потрапив у списки.
Створення П. Потічним зведеного списку повстанців, які брали участь в рейдах на Захід, дозволило досліднику окремо проаналізувати цілу низку інформації, яка стосувалася включених до списку осіб. Зокрема, вивчаючи дані про терени, з яких до американської зони приходили упівці, дослідник сформував наступну узагальнену статистику: із Холмщини прийшло 28 осіб; із Ярославщини та Любачівщини – 50 осіб; з Перемищини – 79 осіб; з Лемківщини – 127 (С. 60 – 61).
Дещо вищим від загального був освітній ценз учасників підпілля ОУН та УПА, які вишли до Німеччини та Австрії. Із відповідної таблиці («Освіта Рейдуючої Частини УПА»), вміщеної на 62-й сторінці рецензованої книги, слідує, що серед рейдовиків зовсім не було неписемних чи малограмотних людей. Цілком логічно, що абсолютна більшість облікованих повстанців мали за плечима народну (72,6%) або середню школу (14,2 %). Але при цьому варто наголосити на тому, що понад 13% осіб закінчили гімназії, середні професійні або вищі навчальні заклади, були студентами. Тобто повстанці й підпільники із Закерзоння, які вийшли рейдом на Захід у 1947 – 1950 рр., загалом були більш освічені від своїх колег з окремих регіонів Західної України.
Цікаву картину подають акумульовані дослідником дані, які стосуються військового вишколу, віку і стану здоров’я учасників рейдуючих відділів. Скажімо, понад половина стрілецького складу отримала свій військовий досвід і підготовку винятково в лавах УПА. Аналогічно, понад 80 % підстаршин проходили свій вишкіл в УПА, як і 50 % старшин отримали свої військові знання винятково у відповідних упівських школах (С. 63).
Варто наголосити на тому, що повстанці, які подолали труднощі великого рейду і дійшли на захід, були, як правило, доволі молодими людьми. Вік 83,7% з них коливався у проміжку 19 – 27 років (С. 64). Можливо, що однією з причин такого великого сегменту молоді серед повстанців, які відійшли в похід на Захід, можна пояснити складнощами рейду, вирушити в який могли лише фізично найбільш витривалі і спритні молоді вояки.
Важливою та корисною для дослідників є інформація, зібрана автором книги на 65 – 73 сторінках. Тут дослідник аналізує всі основні заходи, здійсненні для звільнення інтернованих упівців та підпільників, їхнє переміщення до DP-таборів, участь у табірному житті, підвищення військових ступенів тощо. Статистичні дані щодо вказаних питань, можуть у бути надзвичайно важливим джерелом для евентуального узагальнюючого наукового нарису, присвяченого долі учасників українського визвольного руху в еміграції.
Проте, менше половини вояків УПА та підпільників ОУН, які відправлялися в рейди на Захід, досягли кінцевої точки руху. Більшість з них полягли або були полонені на території тодішньої Чехословаччини і згодом, майже без винятку, були передано до комуністичної Польщі. Саме цим людям присвячено великий сегмент книги.
Велика, зведена автором книги таблиця (С. 74 – 93), інформує читачів про псевдо, імена, дату і місце народження, місце і дату полону, загибелі, ув’язнення українських повстанців. Аналіз втрат, здійснений П.Й. Потічним, вказує на те, що найбільше полонених і вбитих було із відділів «Бурлаки», «Громенка» і «Бродича» (С. 94). Такі високі втрати, на нашу думку, слід пояснювати тим, що саме ці відділи вирушали в рейд у найбільшому кількісному, що робило їх найбільш вразливими під час переслідування з боку чехословацьких військ.
Надзвичайно важливим у контексті розвінчання наявних історичних міфів та стереотипів є зібрана автором рецензованої праці статистика щодо місцевості народження полонених у Чехословаччині повстанців (С. 106 – 107). Із підсумкової таблиці (С. 107) чітко видно, що абсолютна більшість з них були уродженцями Закерзоння, а не «зайдами» до яких місцеве населення немало жодного стосунку.
Пізнавальним є заключний розділ рецензованої праці, який узагальнює статистичні дані про маршрути, якими рухалися рейдуючі відділи і групи та місцевості, де потрапляли до неволі або гинули повстанці й підпільники (С. 108 – 119). З вміщеної автором книги таблиці випливає, що найбільш нещасливими для рейдуючих були місцевості Сучани, Мала Фатра, Недаконіце, Малужіна і Гуменски Рокитов.
Наприкінці, у «Коротких висновках» (С. 120), дослідник подає дуже стислий, але надзвичайно влучний та об’єктивний аналіз прорахунків і здобутків українського визвольного руху за період рейдів підрозділів УПА та членів мережі ОУН із Закерзоння у західному напрямку. Він цілком відверто вказує на помилки, яких допустилися командири рейдуючих підрозділів, що призвело до великих втрат серед особового складу. Але, при цьому, наголошує на велетенській політичній перемозі, якою стала поява озброєних українських борців за залізною завісою, котра руйнувала в Західному світі міф про неможливість тривалого збройного опору тоталітарній комуністичній імперії.
Завершуючи експертну оцінку праці П. Потічного, слід наголосити на тому, що це дослідження має всі шанси стати каталізатором для появи в українській історіографії серйозних досліджень з історичної антропології, які будуть стосуватися визвольних змагань 1920 – 1950-х рр.
Іван Патриляк
Київ
Share on Social Media
