Тетяна МакКой для Нового Шляху, Беллвіл, США
13 грудня 1915 року, якраз на Св. Андрія, лелека приніс немовля до двору Бобирів у Ничипорівці на Полтавщині (нині Яготинського району на Київщині). Воно, як і всі немовлята, плакало. Люди дивувались: у Марії “Бобирихи”, голосом якої обспівані всі весілля на селі, малюк не співав, а плакав?!..
Малий Андрійко заспіває пізніше, як наслухається материних колискових… Як босоніж пробіжить травою попід хатою, що аж тремтить від вранішньої роси… Як у полі, куди носив рано овдовілій матері полудник у хустині, почує спів жайвора – під передзвін стиглих хлібів. А коли в 1920-их попросяться до них на ночівлю мандрівні бандуристи, хлопчина вперше близько побачить бандуру. Проведе пальцями по струнах раз, другий і не втримається, щоб не заспівати. Співав тривожно, зриваючись, наче боявся, що у нього відберуть “цяцьку”… Заїжджі музики стали тоді його першим журі, давши благословення на кобзарську долю. Хоча… в них увесь рід співав. Легенду про столітнього діда-кобзаря знало все село, назва якого походить від імені козака Ничипора Бобиря – першого поселенця. Андрію єдиному в роду пощастило перетворити легенду в реальність, ставши віртуозом-бандуристом.
Правда, вересаєва кобза в руках його сучасників стала “бандурою“, на ній побільшало струн та приструнків (до того ж не кишкових уже, а металевих, кріплених віялом, як на цимбалах), з‘явився механізм перемикання тональностей і отой дивний “трипільський коник“, який надав бандурі глибшого й яснішого звучання. Та навіть тримати інструмент стали по-іншому – не спідняком, а ребром до грудей, і співали під неї не завжди те, що відповідало етнохарактеру старосвітської кобзи. Жанрове коло концертної бандури розширили за рахунок творів класики, кантат, сюїт і фантазій, написаних спеціально для бандури. З'явився досі нечуваний серед кобзарів жанр – переспів давніх дум на новий, “совєцький” цебто, лад. “Думу про Леніна”, наприклад, заново переписали з думи “Була зима з відлигою”, записаної від кобзаря Чернігівця в 1927 році. І Андрій Бобир, керівник ансамблю бандуристів Українського радіокомітету інформації, також долучиться до цієї новотворчості, адже репертуар їм спускали “згори”, і залишалось тільки грати та співати. Однак Бобир, пам'ятаймо, був з упертих козаків: ніколи не підтасовувався під авторитет виконавця, якому його оркестр збирався акомпанувати, довіряв тільки власному чуттю на вірну ноту. Це чуття гартувалося почасти в ганебні 1930-ті роки, коли цінні для розвитку вітчизняного бандурництва твори Гната Хоткевича палили на “вогнищах” ненависті до всього українського, а бандуристів та бандурних майстрів переслідували й нищили… А також у обпалені війною сорокові роки, коли і йому, без “п‘яти хвилин” хоровому диригенту (Київська консерваторія ім. П. І. Чайковського, клас М. Грисенка, 1937-1941), довелося вдягати солдатську гімнастерку.
Війна з нацизмом вписала до життєпису Андрія Бобиря сторінки, якими десь глибоко в душі пишався. Він залишить Київ і прибуде до Грузії, де в льотній школі стане вчитися на бойового льотчика. А поки вчився, в ньому досить швидко виявили співака і наказали створити ансамбль. У Андрія це вийшло широко: не тільки співали та грали, а й театр улаштовували. Правда, інколи навіть уривок не вдавалося дограти – прямо в гримі мусив “сідлати” літака й здійматися в небо. Так само трапилося і в Польщі, коли їхня ескадрилья прикривала з повітря переправу через ріку Сян. Приземлився після бою на запасному летовищі, а техніки остовпіли… поляки-вільнонайманці задкують від нього. Тільки тоді збагнув, що й досі в нього на лиці грим з “Ночі перед Різдвом“ Миколи Гоголя.
Це був епізод, який довго смішив суворих льотчиків та автотехніків 1-ої ескадрильї 212-ого гвардійського авіаполку. Однак після війни вони – москвич Євген Білек, кубанець І. А. Дударенко, Волошин з Іваново, З. М. Зубенко з Дніпродзержинська – згадуватимуть у листах короткі привали і Андрієві пісні, завдяки яким, либонь, багато хто відкрив для себе Україну вперше. Його ж Україна, співуча в щасті й лихові, була і на війні поруч зі своїм сином. Коли в утвореному ним ансамблі не виявилося бандури – майже зниклого в СРСР музичного інструменту – він почне майструвати її сам. Познімає з гітар та мандолін струни й кілочки, а струнотримач змайструє з дюралю, якого в них вистачало. Щоправда, за попсовані гітари хотіли його покарати, але в командирів вистачило здорового глузду, щоб обійтися жартом: мовляв, хто ж у небі літатиме, коли всі посунуть до Бобиря на “губу”, як той з горя заспіває?
Що, цікаво, сказали б тодішні бандурні майстри Антоній Паплинський з Києва та Олександр Корнієвський з Чернігівщини, якби бачили, що тесався цей інструмент сокирою та долотом? І чи подивувався б Василь Ємець – автор бандури-60-струнки, якою підкорив Європу, Америку й Канаду, здобувши рідкісний титул “кобзаря у фраку”?.. Бобирева бандура з дюралю та авіаційного клею теж зривала овації у європейських столицях. На противагу Ємцеві, він грав не класику, а українські народні пісні. Зокрема, в концертному залі ім. Сметани в Празі, у будинку Бетховена у Відні – місті, що ввійшло в історію світової музики не так вальсами Штрауса, як тим, що стало виробляти на початку 1890-их металеві струни. А ще ж було безліч “посиденьок” прямо перед землянкою – в хвилини воєнного затишшя, коли його бандура на 12 басів і 18 приструнків дзвеніла однією-єдиною струною – плачем за Україною, що залишилася десь в огні, нарузі та руїнах. Його хлопці найдужче любили “Реве та стогне Дніпр широкий” на слова Тараса Шевченка. Вдома, у тилу, саме ця мелодія у виконанні Андрія Бобиря звучала позивними радіопередач з Києва (нинішня Національна радіокомпанія України) від 22 червня 1941-го по 9-те травня 1945-го. Та звучить і зараз…
Отак і пролітав мій земляк усю війну – з саморобною бандурою в крилі свого винищувача Р-39 “Аерокобра”. Олекса Ющенко потім напише вірша: “…А кобза, хоч і саморобна, Дорожча золота йому. В ній пісня і весела, й скорбна, В ній віра, що поборе тьму”. Дякувати Богові, Андрій повернувся з фронту живим-здоровим, груди обвішані нагородами. Вбереглися на війні й музики Григорія Китастого. Цьому чоловіку вдалося зібрати рештки розпорошених капел довоєнної Наддніпрянщини у власний гурт (нинішня Українська капела бандуристів ім. Т. Шевченка в США, м. Детройт) і виступати з ним на окупованій території України та перед співвітчизниками, вивезеними до “рейху” в неволю. Коли напередодні остаточного падіння Берлін став від бомбувань пеклом, музикам так набридло бігати до бомбосховищ, що кілька з них (Штокалко, Приходько, Лісківський та ін.) сіли грати в карти. І всі, уявіть собі, вціліли. Бандурист Міняйло жив окремо від інших, то коли повернувся туди після нальоту – побачив серед руїн тільки одну стіну, а на ній… свою бандуру!
Хоча багатьом бандуристам не судилося вернутися з фронту, як ось і Миколі Опришку, Данилу Піці, який очолював напередодні війни капелу, утворену із залишків українського недостріляного кобзарства (з цього колективу зачнеться потім Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. Майбороди). Їх зірвали прямо з гастролей і послали в окопи, забувши власне гасло: “Пісня – це теж наша зброя, товариші!”
Фронтова бандура Андрія Бобиря зберігається в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва на вулиці Лаврській в Києві… До слова, цей музей є в Україні чи не єдиним місцем, де в березні ц. р. віддали данину його пам‘яті – в числі інших кобзарів-ювілярів 2015 року. 13 грудня Народному артисту України Андрію Матвійовичу Бобирю сповнилося б сто літ. Однак якогось особливого пожвавлення навколо його напівзабутого імені не спостерігається. Його голос та власні обробки народних мелодій (а їх більше 500!), спів його знаменитих сучасників під супровід керованого ним до 1979 року оркестру досі вводились до вітчизняних записів поодиноко – це був, так би мовити, “Андрій Бобир вроздріб”.
Хоча цілісна його натура варта іншого… Щоб і персональний диск, нарешті, з‘явився, і книжка – авторства когось із вдячних учнів, яких він, викладач класу бандури в Київській національній музичній академії ім. П. І. Чайковського з 1950-го року, випустив у світ цілу плеяду – Лідію Воріну, Миколу Гвоздя, Сергія Баштана, Володимира Войта-старшого, Віктора Кухту, Андрія Омельченка, Миколу Мошика, Юрія Демчука, Ніну Павленко, інших… Щоб і свято, подібне “Вересаєвому святу” в селі Сокиринцях на Чернігівщині (до появи якого наприкінці 1980-их і Бобир докладав немало зусиль), на батьківщині митця народилось. Та якби такого льотчика-бандуриста мали в Америці, то вже давно й фільм зняли б, і Оскара в кількох номінаціях відхопили б!..
Втім, особливого дива в цьому немає. Льотчик Андрій Бобир не приніс з війни у свої скривджені повоєнні будні тактику повітряного бою. Отож і прожив ніби в тіні – від “пробивніших”, породжених системою. Дехто з його учнів уже давно був як не “заслуженим”, так “народним”, а він, їхній учитель, діждався цієї милості від держави тільки в 1986-ому. За “брєжнєвщини” цей сивочубий, статечний “маестро при краватці” опиниться під мікроскопом КДБ, його квартиру не раз перекидатимуть догори дном, шукаючи неіснуючі докази його нелояльності до радянського режиму. З фондів радіо зникнуть унікальні записи народних дум та історичних пісень, збирати які почав ще замолоду. У консерваторії він – віртуоз бандурних акордів і глибокий знавець інструментальної музики, невтомний зберігач кращих традицій кобзарства і педагог, на якого мало не молилися студенти, – так і не “доросте” до рівня доцента.
В Україні вже давно немає “брєжнєвщини”, але інерція, нею культивована, ще жива: за інерцією поповнюємо ряди нещадних “критиків” на YouTube – відеохостинґу, де, здавалося б, мають вільно почуватися відеоаматори… за інерцією жуємо жуйку на інтерв'ю з потенційним роботодавцем… колекціонуємо “лайки” у соцмережах, як колись світські дами – лайкові рукавички… приходимо в оперу в затертих до дірок джинсах… тягнемо до свого лексикону “месиджи” та “перформанси”, тоді як їм існують відповідники в рідній мові… купуємо дітям та внукам диски, на яких не козак Мамай зі своєю кобзою (і не Андрій Бобир зі своєю бандурою), а американський Попай – герой мультика Popeye the Sailor.
Річ, звичайно, не в тім, щоб до театру вдягати козацькі шаровари… А в тім, щоб плекати в собі чуття на вірну ноту. Саме завдяки йому наш герой, Андрій Матвійович Бобир, який пішов на вічний спочинок у 1994-ому, і через сто років лишатиметься Співцем з великої літери.
Share on Social Media
