Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ.
90 днів. Сьогодні три місяці, як війна різними способами відбирає в нас життя. Три місяці з того часу, як вони беруть Київ за «три дні». Три місяці, як життя кожного українця розділилися на контрастні «до» та «після». І три місяці, до котрих ми не повинні були звикати, але все ж звикли.
Варто визнати: життя у воєнний час існує. Воно відгукується постійними сиренами, переживаннями за тих, хто зараз гине на сході, та усвідомленням, що усі навколо відчувають все однаково. В Києві та Україні загалом більше не існує тих, хто «поза політикою». Неможливо залишатися осторонь, коли ця політика формує вимір твоєї реальності. Коли вона визначає, чи жити тобі далі та за яким курсом міняти те, що робив роками.
Незважаючи на перестороги мера та заяви про те, що зараз міська рада не може гарантувати безпеку кожному, хто перебуває в місті, щодня до Києва повертається все більше й більше жителів. Їх кількість впевнено зростає, проте ця прогресія все ще арифметична. Мабуть, вперше за останні 3 місяці столиця готова приймати гостей — щоправда, зараз це не туристи, а ті, хто шукають тут притулку. До Києва приїжджають вимушені переселенці, а він зустрічає їх з розпростертими обіймами — так, як колись до цього приймав мільйони туристів.
На тлі скорочення комендантської години тиждень тому у Києві відновили плату за громадський проїзд. У метро він, як і раніше, коштує 8 гривень — про жодні підвищення зараз не йдеться. І ось за 7 днів кияни використали майже 1,8 млн е-квитків. Через міський додаток «Київ Цифровий» паркування сплатили понад 2 тисячі разів. Навіть попри війну столиця продовжує працювати над збільшенням трамвайного парку. Днями Київ отримав три 26-метрові трисекційні трамваї. Кожен з них здатен перевозити понад 260 пасажирів, а більшість деталей (понад 90%) — українського виробництва.
До того ж на дороги Києва повернувся мотопатруль. Віталій Кличко переконує, що поліцейські на мотоциклах більш мобільні, ніж їхні колеги на авто, і можуть значно швидше прибути на виклик.
Мабуть, у таких банальних подробицях є ознаки життя. Його продовження, реабілітації чи початку нового — кожен називає своє «сьогодні» по-різному. Але пам’ятаючи та усвідомлюючи той страшний факт, що кожна сирена може вити по нашу душу, ми все ж накопичуємо сили, аби жити далі. Працюючи на інформаційному, економічному, культурному або ж творчому фронтах, сьогодні кожен киянин залучений до великої спільної справи. Сьогодні кожен з нас не те, що не «поза політикою», а «в її межах».
Науковці кажуть, що для людей, які пережили війну, вона не закінчується ніколи. Але, мабуть, науковці не тямлять, що є люди, котрі здатні любити завдяки, а не всупереч. Люди, що вміють йти вперед, коли, здавалось би, дорога веде лише по колу. Люди, що дозволяють собі ненавидіти, але ніколи не дозволяють собі здаватися.
Саме вони борються на економічному фронті, співають патріотичні пісні, пишуть тексти на тисячі, десятки тисяч знаків та викладають у соціальні мережі, безкінечно волонтерять, допомагають до-нейшенами та малюють мурали-нагадування про те, що ніхто та ніщо не буде забутий. За жодних обставин. У будь-якому випадку.
До речі, щодо муралів: «Святу Джавеліну» на Солом’янці ще не закінчено, проте вона вже неймовірно тішить киян та гостей столиці. На муралі Богородиця тримає в руках американський протитанковий ракетний комплекс «Джавелін», котрий українці активно застосовують проти ворога. Засновник Saint Javelin, канадець Крістіан Боріс, переконує: «Мурал у серці України — продовження нашої різносторонньої творчої дільності. Ми працюємо над багатьма культурними ініціативами: мистецтво, книга, документальний фільм і цей мурал».
Свята Джавеліна неймовірно личить тобі, мій Києве! А ще тобі сильно личить травень, якщо він без сирен, котрі тепер викликають лише бажання обурюватися. Тобі личить майбутнє, у котрому є плани. Личить можливість не боятися чергової загрози ракетних ударів, але й надсучасні засоби ППО тобі теж личать.
Сьогодні для всього світу настало 24-е травня. Сьогодні для світу — тиждень до літа. І лише в кожного українця 90-й день поспіль на душі — лютий.
Але ми навчилися протистояти тим, хто намагається знищити наш вільний дух. Тому попри все ми обираємо життя: ходимо по улюблених закладах, займаємося справами, котрі любимо, зустрічаємося з друзями, читаємо книжки, спілкуємося українською, яким би дискутивним не було питання двомовності, та завжди залишаємося «в межах політики».
Бо лише нам вирішувати, яким буде наше завтра. І навіть якщо в ньому знову будуть сирени та біль в грудях від нерозуміння, ми оберемо життя. Адже тепер нам доводиться жити не лише за себе. І кожен з нас це усвідомлює. Усвідомлює і продовжує жити далі.
Share on Social Media
