Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ.
29 травня. День Києва. День міста, з котрим пов’язано чимало спогадів. День міста, з котрим пов’язане життя.
Свою 1540-у річницю столиця зустріла не так, як мріялося. Без фанфар, гучних виступів на Майдані Незалежності. Без салютів — їх вже не треба. І частково без киян.
Про міграційну кризу та відтік українців з рідної країни у розрізі тримісячного протистояння — далі.
За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, з початку широкомасштабного вторгнення Росії Україну покинуло понад 6,6 млн громадян. Переважно за кордон виїхали жінки з дітьми до 18-ти років. Однак з кінця квітня, а особливо з 9-го травня став формуватися помітний міграційний потік на в’їзд в Україну. З першої половини травня кількість осіб, які в’їжджають у країну, перевищує кількість тих, хто виїжджає.
Але чи всі біженці повернуться і хто назавжди залишиться в інших країнах?
Відповідно до опитування, проведеного Управлінням верховного комісара ООН у справах біженців, основними причинами, котрими керуються українці, повертаючись додому, є бажання возз’єднатися з сім’єю та відчуття того, що регіон, з якого вони виїхали, став безпечним для проживання. Але на цьому статистика не закінчується. Кожна 20-та особа повертається в Україну через відсутність житла за кордоном, а також достатньої фінансової спроможності. А ще 15% поверталися тимчасово у справах.
Загалом лише трохи більше третини з тих, хто повертався, мали неповнолітніх дітей. Це вказує на новосформовану тенденцію: матері не поспішають повертати дітей в Україну, керуючись конкретними причинами. Зокрема, і через фактор безпеки, і через прагнення створити для них сприятливе соціальне середовище: умови для навчання, спілкування з однолітками, культурний, а також спортивний розвиток.
До того ж переважна більшість країн не тільки відкрили для українських дітей школи, а й надають їм спеціальні пільгові умови для відвідування культурних та
мистецьких об’єктів.
Інша категорія громадян, які не поспішають повертатися, це студенти. До речі, феномен освітньої міграції був доволі поширеним явищем і до війни. Зараз студенти хочуть завершити навчання в країнах нинішнього перебування, де освітній процес має менше ускладнень, ніж в Україні. Крім того, країни активно залучають українську молодь на ринок праці і молодь там успішно адаптується.
І хоча поки що про глобальні наслідки говорити рано, аналітики вже проводять важкі паралелі. Так, безповоротні міграційні втрати серед дітей і молоді загрожують українській економіці не лише скороченням пропозиції робочої сили в недалекому майбутньому, але й украй серйозними проблемами з народжуваністю — демографічною кризою.
«До 24-го лютого в їх думках навряд існував такий варіант, як «переїхати за кордон». Ймовірно, вони думали про якесь розпливчате майбутнє, але аж нітрохи про те, що це можливо завтра», — ділиться роздумами мій знайомий економіст Центру економічної стратегії. На питання про те, хто ж не повернеться і чи можливо проаналізувати це у відсотковому співвідношенні, замислюється.
Тут передбачити і справді складно. Тому експертні оцінки щодо частки українських мігрантів, які не повернуться, різняться. На рішення біженців передусім впливатиме тривалість війни. Чим довше вона йтиме, тим сильніше мігранти укоріняться в країнах свого «тимчасового» перебування.
Експерти з економіки вже тривалий час дискутують на тему економічної рецесії. Отже, тривала війна матиме згубні наслідки і на цьому фронті. Попит на працю та її вартість поступово знижуватимуться. А це означає, що для біженців, які знайдуть роботу за кордоном, український ринок праці нескоро стане привабливою альтернативою.
І, звичайно ж, українські біженці усвідомлюють важливість фактору тривалості війни. Про це, зокрема, свідчать результати опитування 4Service ще на початку квітня. 88% респондентів планують повернутися, але 64% може залишитися, якщо війна затягнеться.
«Коли ситуація в Україні стабілізується, країни зможуть елегантно позбутися українців, які не робитимуть внесків у розвиток їхніх економік. Що робитимуть? Наприклад, встановлять вимоги до подовження посвідки на проживання: офіційне працевлаштування або навчання в закладі вищої освіти тощо», продовжує мій знайомий.
Так, важко не погодитися з тим, що не створивши умови для реалізації людей, що покинули країну з 24-го лютого, Україні буде складно переконати їх у тому, що Батьківщині вони потрібні більше, ніж країні, що прихистила у складний час.
Та навіть керуючись чіткими статистичними даними та прислуховуючись до численних експертів, важливо пам’ятати, що завжди існує фактор, котрий вони не враховують. Ймовірно, його важко вирахувати та спрогнозувати. Але ми, українці, чітко усвідомлюємо, що іноді він сильніший за будь-який відсоткові співвідношення та непросту для усвідомлення статистику.
Цей фактор — суто емоційний, сентиментальний. Він — про любов до своєї країни та небажання залишати Київ святкувати свою наступну річницю на самоті.
Share on Social Media
