Павло Лопата для Нового Шляху, Торонто.
Написати цей матеріал мене наштовхнули усі телепередачі, що протягом останніх двох місяців цього року були на програмі “Контакт“. Різноманітні інтерв’ю, репортаж про чотириденний симпозіум, який відбувся в Києві під кінець жовтня та чимало іншої інформації та дискусій стосовно подій в Бабиному Яру, підготував продюсер Юрій Клюфас. Хвала і слава йому за увесь цей труд, який закінчився неабияким успіхом. Напевно, багато телеглядачів мали змогу отримати чимало вістей про події, що відбулися 75 років тому в Києві, зокрема в Бабиному Яру. У кожного, хто слідкував за розповідями Юрія Клюфаса про трагічні події у цьому урочищі, створилася жахлива картина, яка мала б лишитися у нашій пам’яті. Та це були тільки слова тих осіб, які розповідали про різноманітність тем, що торкалися Бабиного Яру.
З побаченого і почутого, щось лишилося в нашій свідомості про недалеке минуле. Та не до кожного слухача ця інформація дійшла своєю чіткістю – вона промайнула і швидко зникла. Але коли слова кладуться “чорними по білому“, тобто, друком на папері, то вони стають довготривалими і повернутися до них можна в будь-який час.
Другий етап ІІ світової війни почався нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року. У німецьких нацистів був план розчленувати українські землі на кілька частин, а багатство цього квітучого краю та його народ цілком захопити і підкорити. Так воно і сталося. Вони змінили карту України на свій лад і всю її територію було захоплено Третім рейхом. Найбільшою адміністративною одиницею, під назвою Рейхскомісаріат, стало Правобережжя з більшою частиною Лівобережжя, керівником якої було намічено Еріха Коха самим Адольфом Гітлером. Саме він був відомий своєю непощадністю та особливою жорстокістю до українського народу, над яким було запроваджено масовий терор.
Майже три місяці тривали запеклі бої між німецькою армією та Червоною армією в обороні Києва. Німці здобули великі перемоги над радянськими силами у районі столиці України. З 19-го на 20-те вересня 1941 року німецькі війська таки вдерлися в Київ, в якому раптово приступили до масового нищення киян, запровадили режим кривавого терору, насильства, грабунків та поліційної сваволі. Фашисти розстрілювали людей, вішали на шибеницях, використовували “газові душогубки“ в автомашинах для їх отруювання окисом вуглецю, а потім звозили їх в непомітні місця. Таким зручним для гітлерівців місцем став Бабин Яр – урвище на північно-західній околиці Києва. Трагедія почалася 29-го вересня і тривала день у день повних два роки. По 29 вересня 1943-го було страчено десятки тисяч осіб. Це буди люди військовополонені, комуністи, партизани, люди різних національностей, привезених не тільки з Радянського союзу, а й з Польщі, Румунії, Угорщини і навіть з самої Німеччини.
Одне з найперших оголошень на стінах київських будинків з’явилося такого змісту: “Жиди м. Києва і околиць! У понеділок 29 вересня на 7-му годину ранку вам належить з’явитися з речами, грішми, документами, цінностями і теплим одягом на Дорогожицьку вулицю біля жидівського кладовища. За неявку – смерть. За переховування жидів – смертна кара і за зайняття жидівських квартир – смертна кара“. За якихось два дні у Бабиному Яру зустріло свій судний день (за даними історика Ореста Субтельного) близько 33 тисячі осіб, а за даними, наведеними на 391-ій сторінці першого тому УРЕ, “за кілька днів розстріляли в Бабиному Яру понад 70 тисяч рад. громадян“. Інші матеріали вказують, що “чи не в найтіснішу братську могилу в світі лягло лиш за п’ять діб від 50 до 60-ти тисяч чоловіків, жінок, стариків і дітей“. Точне число й досі невідоме. Слід навести, що в перші дні нацисти вбивали лише євреїв. На момент приходу німців, у Києві залишилося понад сто тисяч євреїв, тож не треба було важко працювати над пошуками і транспортуванням жертв на одне місце. Радянська верхівка не подбала про їхню евакуацію на схід.
Поруч євреїв знайшли свій останній спочинок в Бабиному Яру й тисячі українців, росіян, поляків, ромів (циган) та осіб інших національностей. Жителі Києва, які проживали поблизу Бабиного Яру, розповідали про те, як німці кидали в яри не тільки трупи розстріляних, але й живих немовлят, поранених, і закопували їх. До числа убієних треба додати й в’язнів та немалу кількість червоноармійців, як полонених, так і тих, які добровільно дезертирували з фронту. Вони байдуже ставилися до оборони радянської системи, зокрема до сталінського режиму.
Вбивства євреїв відбувалися здебільше в день їхніх релігійних свят – Пасхи та Йом-Кіпуру. І Бабин Яр припав на Йом-Кіпур – так званий Судний день. Криваву трагедію німці зробили як Божу кару за гріхи єврейського народу перед вищими представниками німецької раси. Бабин Яр було обрано через наявність низки ярів довжиною приблизно два з половиною кілометри і глибиною понад 70 метрів. До цієї місцевості близько Дніпра підходила пряма дорога й недалеко від неї знаходилась залізнична станція Лук’янівка-Товарна.
Кілька днів наперед в Києві опинилися рейхсфюрер СС і керівник ґестапо Генріх Гіммлер та начальник єврейського відділу рейху Отто Адольф Ейхман. Вони зразу вподобали це місце, яке було зовсім придатне для знищення біля двох сотень тисяч людей, між якими було й багато осіб українського національного відродження. Німці, налякані тими національними силами, продовжували розстрілювати і ліквідувати їхніх провідників в усіх містах України. В столиці першим упав Роман Біда з його однодумцями. В перші дні грудня заарештовано членів редакції “Українського слова“ – П. Олійника, І. Рогача й О. Чемеринського, а на початку 1942 року їх було розстріляно. Останнього, Ореста Чемеринського, німці розстріляли разом з його дружиною Дарією Гузар в Києві. Сьомого лютого тут заарештовано понад двісті активних українців, й досі невідомо, скільки з них було розстріляно.
Дев’ятого лютого ґестапо арештувало всіх, хто прийшов до приміщення будинку Спілки Письменників на вул. Трьохсвятительській, зробивши там засідку. Рівно о 3-ій годині цих людей відвезли до ґестапівської в’язниці на вул. Короленка, 33.
Вранці 21 лютого 1942 року в Бабиному Яру розстріляно молоду, 36-літню поетесу – Олену Телігу з чоловіком Михайлом, Івана Ірлявського (псевдонім Рошка) – поета із Закарпаття та групу української творчої інтелігенції.
Після усього часу окупації міста Києва протягом 778 днів, німецькі загарбники спробували приховати сліди своїх вчинків. Руками українців, рови і ями засипали попелом спалених людей та землею, і засаджували на них кущі та дерева. Пекельний час минув, але багато свідків на забули про нього. Про Бабин Яр писати було не зручно бо ця тема не входила в рамки офіційної радянської політики. Були спроби поодиноких осіб написати спогади очевидців, опублікувати деякі архівні матеріали, створити фільми, але прокурори республіки заборонили все це на кілька десятки років. В історії Бабиного Яру багато білих плям…
Аж у 1976 році в Києві встановлено “Пам’ятник радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами у Бабиному Яру. Скульптори М. Г. Лисенко, О. П. Вітрик, В. В. Сихенко, архітектори А. Ф. Ігнащенко, М. К. Іванченко, В. М. Іванченков“.
Share on Social Media
