Святий Володимир – Великий князь київський (До тисячоліття з дня смерті присвячується)

Павло Лопата, Торонто.

У середині липня цього року сповнюється 1000 років від смерті Володимира Святославовича – Великого князя Київської України-Русі. Хоч року народження Володимира досі не встановлено, відомо, що у 970 році він почав князювати у Новгороді. Через 10 років, у 980 році, Володимир, походом проти свого брата Ярополка, тоді київського князя, здобув собі Київ.

Ставши київським князем, Володимир завершив об’єднувати усі українські землі, навіть ті, які не хотіли йому коритися. Володимир своїми походами приєднав Перемишль та міста на Волині, як також інші на західному пограниччі держави, південному до Кавказу та північному до Волги і великих озер – недалеко теперішнього Петербургу. Для посилення своєї влади князь усунув місцевих князів і замість них призначив своїх синів – Вишеслава, Судислава, Ізяслава, Станислава, Святополка, Всеволода, Мстислава, Ярослава, Бориса, Гліба та інших. У історії Київської Русі тоді настали найкращі часи, бо був спокій і, судячи з побудови ним великих валів з кам’яними баштами навколо Києва, Десятинної церкви й інших церков по різних містах, та князівських палаців й інших споруд, Київська Русь стала могутньою і міцною.

Князь Володимир відомий тим, що став хрестителем України 988 року, чим ще більше скріпив своє князівство з середини. За допомогу бідним, старим і калікам, сиротам і жінкам-вдовицям, люди почали називати Володимира Ясним Сонечком. Володимира названо Великим тому, що зробив він Українську державу великою територіально і сильною. Хрещення було подією величезного значення в житті наших предків, бо йшлося про зміну віри – з поганської на християнську, з якою на землі Київської Русі вперше ринула хвиля освіти. Отож, вісім років по здобуттю Києва, князь Володимир з усією Україною і тодішніми її колоніями, прийняв християнство у візантійському обряді. Щоб будувати церкви, подбати про устаткування для них та утримання ієрархії і духовенства, Володимир призначив десятину від всіх княжих доходів. Ця велика фундація, під керівництвом єпископа Настаса, що містилася при церкві св. Климента в Києві, повністю забезпечувала розвиток молодої Церкви. Перші церкви були дерев’яні, бо і літописець зазначив про це словами – рубати, тесати храми. Звичайно, їх будовано на тих місцях, де перед тим стояли ідоли. Згодом збудовано кам’яні, що стали твердинями віри і вогнищами української культури.

Володимир, охрестившись, почав жити у злагоді з візантійськими царями, бо був споріднений з ними по жінці Анні. У мирі жив і з польським князем Болеславом Хоробрим, з угорським Стефаном та чеським Ольдрихом. Закріпившись на київському престолі, Володимир вдався до цілої серії різних реформ, спрямованих на зміцнення Київської України-Русі: адміністративної, військової і судової.
Україна-Русь стала християнською імперією, що зіграла величезну роль у політичному житті Східної Європи. Володимир – фігура дуже добре була відома всьому тодішньому світові. Він брав участь в європейських справах того часу. Йому довелося мати справу з Візантією. У її складні і важкі часи, Володимир прагнув поріднитись із візантійським імператорським двором і допомогти імператорові Василію ІІ побороти повстання Варди Фока проти нього. Після угоди між ними, армію повсталих з допомогою добірного руського війська було розгромлено і таким способом Володимир досяг важливий політичний крок. Близькі відносини з Вазантією посилили відвідини Києва латинськими єпископами і зв’язки з Римом зав’язувалися щораз міцніші.

Князь Володимир допустився і до аморальних вчинків. Від різних жінок було в нього, крім дочок, дванадцятеро синів. А бувши ще поганином 980 року, він захотів женитися на дочці Рогволда Рогніді, яка не схотіла бути жінкою Володимира, а радше прагнула стати дружиною Ярополка, старшого Володимирового брата. Та коли настав час вести Рогніду до шлюбу з Ярополком, Володимир напав на Рогволда у Полоцьку, убив його і його двох синів, а дочку його таки взяв собі силоміць. Від Рогніди був у ньго син Ізяслав, якого Володимир, порадившись із своєю старшиною, разом із матір’ю, відпустив від себе, віддавши їм город Полоцьк, де Рогніда жила до своєї смерті.

Помер Володимир 15 липня 1015 року у Берестові, “у князівському селі під Києвом”. У “Повісті минулих літ” літописець написав: “…І не сказали про його смерть нікому, затаїли, чекали, поки повернеться з походу Борис. Бо в цей час був у Києві Святополк. Уночі розібрали поміст між двома дерев’яними будівлями, загорнули Володимира в килим і спустили линвами на землю. Потім, поклавши його на сани, відвезли й поставили у Десятинній церкві, яку він сам збудував. Та почули про його смерть люди, зійшлись без ліку й числа і плакали за ним-бояри як за заступником землі, бідні ж як за своїм заступником і годувальником. І поклали його в труну мармурову, поховали тіло його, великого князя, з плачем…”

Особа, життя і діяльність Cв. Володимира притягали увагу багатьох українських істориків: Наталії Полонської-Василенко, Миколи Чубатого, Миколи Андрусяка, Мирона Кордуби, Теофіла Коструби, Іларіона Огієнка, Володимира Пархоменка, о. Іринея Назарка та ряду інших. Писали про князя Володимира і російські історики, привласнивши його собі за свого князя і перетворювали його “в особу легенди, переказу, а не історії”.

35-річне князювання Володимиром у місті Києві та в Україні-Русі започаткувало історичне життя українського народу, і аж ніяк російського, чи російської імперії, як на це вказували і далі вказують шовіністично налаштовані великороси. Південноруське плем’я і тепер живе там, де жили його далекі предки за часів Київського князівства та його перших київських князів, включно із Святим Володимиром, княгинею Ольгою та їх послідовниками.