Реальність під загрозою промови Путіна

Юлія Скарлат для Нового Шляху – Українських Вістей, Київ.

В уяві кожного українця світ розділився на «до» та «після» ще 24-го лютого. Для багатьох той день почався із вибухів і смс-повідомлень із щемливим «Почалося!». Мабуть усі вважали: найстрашніше, що з нами могло трапитися, вже трапилося. Однак ми помилялися.

Харків. Буча. Гостомель. Мощун. Херсон. Маріуполь. Азовсталь. Очікування 9-го травня. Що могло статися? Чому життя мільйонів вмить розділилося на «до» та «майбутнє під питанням»? Яке воно, майбутнє під загрозою промови Путіна? І чи існує воно на межі новітнього фашизму, що й досі прикидається братнім народом?

«Ніколи знову», поставлене під сумнів. Проґавлене зло. Бенкет на кістках. Цинізм Росії не знав меж, особливо напередодні Дня перемоги над нацизмом.

Його в Києві чекали з німим занепокоєнням, але без страху. Страшно вже було. Нам пророкували десятки сценаріїв, жоден із котрих не переплітався з мирним та щасливим життям. Від загрози ядерного вибуху до оголошення всезагальної мобілізації в Російській Федерації — кожен із цих сценаріїв мав принести нам біль та страждання. Вкотре. І це ціна їх цинічному «ніколи знову»?
9-го травня для українців Дня Перемоги не сталося. Однак стався черговий День боротьби за свободу, майбутнє, світле та мирне небо. За щастя, що в дрібницях, і за дрібниці, котрих так не вистачає. За близьких серцю людей, котрих у кожного з нас тепер 45 мільйонів — найважливіше надбання за 76 днів цієї війни. За дім, куди завжди хотілося повертатися. Проте зараз по-особливому, і так, щоб вже назавжди.

Натомість — нескінченний вій сирен та затихлий Київ в очікуванні черговому цинізму. «Побачимося у вівторок, якщо… Побачимося у вівторок». Удари по Одесі, Харкову, Миколаєву. Вибухи. Постріли. І промова Путіна. Промова, котра вкотре формувала подальший вектор життя кожного українця. Після неї видихнули з полегшенням, відносним. Офіційно: 9-го травня — 9 загиблих серед цивільних. Сказати, що жоден з найгірших сценаріїв не було реалізовано, було б неправильно. Така вже ціна їх пафосному «ніколи знову».

Нещодавно мер Києва Віталій Кличко озвучив заповітне: «Після 9-го можна повертатись, хоча все ж загроза залишається». І сотні тисяч киян обвели червоним цю дату в календарях. «Після 9-го можна». Що це означає?

Статистика пересвідчує: близько 2,5 млн киян повернулися додому, до столиці своєго серця. А це майже дві третини довоєнної кількості населення. Та ми відчуваємо, що подумки з нами всі жителі Києва, всі кияни, де б вони зараз не перебували. Подумки з нами весь світ.

Місто майже повністю повернулося до того, колишнього життя. Але тепер воно з перервами на повітряні тривоги та нещодавнє 9-те травня — невдале пророцтво політтехнологів. До Києва поступово прибувають міжнародні дипломати. Так, днями до своїх кабінетів повернулися повірена Крістіна Квін та працівники американського посольства. Столицю відвідала голова Бундестагу Бербель Бас — мала заплановану зустріч із вищим керівництвом країни. А на станції метро «Хрещатик» виступав легендарний гурт U2. Київ — місто контрастів. І в новій реальності це відчувається так, як ніколи.

Питання дерусифікації столичного метро вирішено. Тепер уже офіційно: назви деяких гілок підземного транспорту пропонується змінити на ті, котрі особливо до вподоби киянам та гостям міста (за результатами онлайн-опитування). Віднині:
• станція «Берестейська» — станція «Бучанська»;
• станція «Площа Льва Толстого» — станція на честь письменника Василя Стуса;
• станція «Героїв Дніпра» — станція «Героїв України»;
• станція «Мінська» — станція «Варшавська»;
• станція «Дружби народів» — станція «Ботанічна».

Із небажаними та відразливими згадками про Росію боряться не лише міські інстанції. Так, у центрі Києва на бульварі Тараса Шевченка з’явилася цікава інсталяція-послання Володимиру Путіну під назвою «Zaстрелись». Автори шуткують: арт-об’єкт тимчасовий — скоро зникне. Через свою неактуальність. Ось такі вони, реалії на межі неспокою.

Ми вистояли та продовжуємо це робити вже 76-й день поспіль. Завдяки Україні світ вкотре згадав, що таке сміливість, а ми дізналися суть понять «чорно-біла весна» та «вічний лютий». Однак ми вистоїмо — сумнівів у цьому немає. Адже як писав Іван Багряний: «Сміливі завжди мають щастя». А хто ми такі, аби не вірити Багряному?

Share on Social Media