Ніхто не зможе перемогти народ, який має ідею!

Продюсер Михайло Ухман і режисер Руслан Горовий

Василь Томин.

У 2014 році Михайло Ухман з важкою недугою лежав у лікарні і бачив по телевізору, як російські солдати добивали на Донбасі українських хлопців. Скупі чоловічі сльози перемішалися зі злістю і він сказав собі: якщо Господь дасть здоров’я, поїду на фронт. Сьогодні він – доброволець, військовий журналіст… Але, зрозумівши, що не всі війни виграються на фронті, Михайло Ухман – автор і продюсер документального фільму «Трохи нижче неба» та художнього «Шлях поколінь»… І в нього ще багато задумів.
Михайле, ти – воїн, доброволець, однак у Донецькому аеропорту не був. Чому ж взявся знімати кіно про кіборгів?

Ідея фільму «Трохи нижче неба» виникла ще 2017 року. Тоді тривали жорстокі бої в селищі Піски поблизу Донецька. Я був на ротації і пам’ятаю, що росіяни постійно нас обстрілювали. І там я зустрівся з десантниками 80-ої бригади, які розповіли про Луганський і Донецький аеропорти, про героїзм і зраду. Там я почув історію бійця В’ячеслава Мельника з Тернопільщини. Його дружина загинула в автокатастрофі і він не бачив сенсу жити далі та пішов воювати. Він свідомо шукав смерті і діяв на межі хоробрості, навіть безглуздої хоробрості. Через це росіяни намагалися знищити його. Коли я дізнався, що російський найманець «Гіві» після того, як убив В’ячеслава, телефонував його батькові, мені захотілося про це розповісти.

Згодом я познайомився з кіборгом із Копичинців Ярославом Гав’янцем. Він був у полоні в окупантів і звідти його викупив батько. Ярослав теж розповів про такі речі, які в той час не можна було озвучувати на радіо і телебаченні, чи писати в газетах. Тобто, про фантастичні та неймовірні факти, які відбувалися в ДАП, знало дуже вузьке коло людей. Але чому «не можна», подумали ми з побратимами, якщо про це повинен знати кожен українець…

Тобто, була глобальніша ідея створення цього фільму?

На жаль, на мирних територіях почали забувати і про війну на Сході, і про Донецьке летовище. Люди справді не можуть постійно жити в напрузі. Але це не означає, що про війну не потрібно нагадувати, що з ворогом не потрібно боротися. Боротися на фронті і в своїй свідомості. Не можна, аби цей нерв перестав боліти. А цей фільм – як своєрідне нагадування. Ми його презентуємо в окремих обласних центрах і багато людей реагують на нього дуже емоційно. Особливо в Харкові, Одесі, Дніпрі після показів до нас підходили курсанти і дякували за український контент, який повертає до реальності. Особливо запам’ятовується звернення захисників Донецького летовища до ворогів України: «Не подобається – виїжджайте звідси, бо зламати нас, українців, вам не вдасться ніколи»!!!

Донецький аеропорт – це більше героїзм чи трагедія?

Це – героїзм! В Україні багато героїзму, але мало розповідей про таких людей і події. На цьому можна виховувати молоде покоління і таку практику з успіхом використовують американці і росіяни. В боях за Донецький аеропорт у нас було багато загиблих і поранених. За даними українського незалежного проекту «Книга пам’яті полеглих за Україну» підтверджено, що за 242 дні оборони летовища ми втратили сотню бійців. Ще 440 було поранено. Але росіяни втратили незрівнянно більше – близько трьох тисяч осіб. Були такі бої, коли вони мали завдання захопити аеропорт і його атакували російські десантники з Воронежа, Пскова та з Московської області. Моментами вони були настільки неадекватні (під дією алкоголю чи наркотиків?), що пішим порядком ішли на лінію оборони наших хлопців. Скажімо, у вересні 2014 року, під час однієї з таких атак, полягло півтори сотні найманців. До чого веду? Нам потрібно вже відійти від сліз, плачу і показати, що ДАП був не лише шматком бетону, а частинкою території України… Цього я, на жаль, у фільмі не показав. Бо ми зробили більший наголос на розумінні, якою ціною дається війна. Але в майбутньому обов’язково зробимо новий фільм, аби люди розуміли, що українці вже вміють воювати, можуть себе захистити і готові вбивати заради України.

Що вдалося зробити, зі скількома людьми зустрітися і кому найбільше завдячуєш?

Два роки, бо дуже бракувало фінансів. Кажу відверто, що влада і великий бізнес відмовилися допомагати, не вірили, якщо чесно, в успіх. Тому нам допомагали середній бізнес і прості люди. До роботи над фільмом «Трохи нижче неба» доклалися десятки людей з Тернопільщини, Львівщини, Донецької області, з Києва, діаспора. Це було два роки роботи, пошуків, поїздок та інтерв’ю. Разом зі своїм побратимом Сергієм Коновалом ми об’їздили майже всі регіони України, вислухали більше тридцяти історій, відзняли понад 36 годин відеоматеріалів. Батька одного із убитих героїв ми чекали з Італії сім місяців. Відеозйомками боїв та побуту з аеропорту поділилися київські журналісти і самі захисники ДАП. Я безмежно вдячний і відомому київський журналістові, письменнику, режисерові Руслану Горовому, який сім місяців займався монтажем документального фільму. Він вважав, що своєю роботою зміг хоч трохи віддати борг тим, хто виявився сильнішим… І за нього, і за життєві обставини, і зрештою, за бетон летовища.

Михайле, а що було найважчим у цій роботі?

Якщо виконувати роботу такого масштабу, то все непросто. Але таки найважче було записувати інтерв’ю з батьками, родичами героїв-кіборгів. Коли ти бачиш сльози матерів… Хоча минуло вже чотири роки, а вони нагадують собі найменші деталі про життя синів, деталі їхньої смерті, розповідають про це… До речі, важкою була і презентація фільму в Тернополі. Адже прийшли найрідніші, найближчі тих, про кого ми знімали – Ігоря Римара, Володимира Труха, В’ячеслава Мельника та Івана Вітишина. Якщо чесно, я боявся, щоб з ними чогось не трапилося в кінозалі. Не кожна матір може пережити загибель своєї дитини, а потім зробити це вдруге у фільмі.

Ти вже демонстрував фільм у Києві (і на презентації був Петро Порошенко), у містах Західної України, а тепер і в Одесі, Харкові, Дніпрі. Як сприймається «Трохи нижче неба» в різних регіонах?

По-різному… Тому що в західних областях цей фільм потрібно показувати цивільному населенню. Аби вони усвідомили, через що доводилося проходити хлопцям на фронті і чим вони ризикують зараз. На західних теренах війни не було, і дай Боже, аби так тривало й надалі. Тут лише відчули страх і паніку в 2014 році. Боялися, що Росія може прийти, зруйнувати їхні будинки і стабільне життя, покалічити долі. Схід України побачив жахіття війни на власні очі, але згодом небойова активність приспала пильність, спонукала забути, що Росія – ворог. Коли після демонстрації фільму до мене підходили люди в східних регіонах, вони дякували за можливість зрозуміти це.
Маючи вже готовий серйозний запас документального відео ти раптом узявся за незвичне і незвідане для себе художнє кіно. Чому?

Наша молодь, та і я сам, донедавна ще сиділи на російському чи західному контенті – фільмах, піснях. Через це, як би то пафосно не звучало, ми не відчували себе нацією. Часто вважали, що російське – це наше. Коли у радянському фільмі російські десантники вбивали афганців, ми хвилювалися саме за росіян, бо вважали, що вони наші. А українського контенту ніхто не створював. Пригадую, ми на Сході зустрілися з молодими людьми, особливо пам’ятаю зустріч у Маріуполі. Вони вчилися говорити українською і розмовляли ще суржиком, але сказали: «Михайле, дайте нам якісний, українського вмісту продукт і ми відмовимося від усього чужого, особливо російського». На жаль, держава цим не займається. Якщо фільми і знімають, то телеканали їх не демонструють, немає жодної реклами та пропаганди українського продукту. Тому я загорівся бажанням його зробити. І коли відвідав Волинь, зустрівся зі зв’язковою полковника УПА Клима Савури «Зеленою» (Ганною Абрамчук), вона розповіла мені просто фантастичні речі. Тоді я остаточно зрозумів, що це має залишитися в історії. Пишучи сценарій до цього художнього фільму, ми зустрілися і з колишнім працівником служби безпеки ОУН-УПА Степаном Петрашем з Івано-Франківщини. Він розповів про теж фантастичну унікальність тогочасної боротьби. На основі розповідей і було написано сценарій до фільму «Шлях поколінь» і ми працюємо зараз над виходом цього бойовика. По-перше, хочемо показати людям українське, а по-друге, утвердити думку, що українці більше не раби чужого, якими нас показувала радянська система.

Чому ти так вважаєш?

У 2018 році я зустрівся з колишньою бійчинею батальйону «Донбас» (родом з Криму) і вона зізналася, що коли багато років тому вибирала між українською і російською літературою, то в основному надавала перевагу російській. Адже ці книжки твердили про «магучій русскій народ». А українських письменників і народ подавали знедоленими. Так писали і про Шевченка, який був кріпаком, і про Лесю Українку. Українців зображали якимись неповноцінними. Принаймні саме така література тоді була дозволеною. Вже коли я поспілкувався з режисерами, продюсерами, то прийняв для себе рішення: якщо держава не хоче працювати в цьому напрямку, то я належатиму до людей, які трудяться самотужки. І якщо я знайду фінансування, то хотілося б уже навесні завершити роботу над художнім фільмом.

А чому особисто для тебе так важливо показати боротьбу українського народу проти загарбників?

Скажу чесно, я не хочу, щоби мій маленький син, який підростає, сини і дочки моїх друзів виростали на всьому російському, тим паче, що його щедро демонструють на проросійських телевізійних каналах. Пригадую, у 2014 році російський офіцер допитував нашого полоненого, приставляв до голови пістолет і кричав: «Ви, хохли, у вас даже своєго язика нєту, ви на нашєм разговаріваєтє»… Перепрошую, але цитую. Він розпинався, що у нас нічого немає: фільми – їхні дивимося, музику – їхню слухаємо… Але ж насправді це зовсім не так. Ми не є неповноцінними, навпаки, ми кращі. Але потрібно працювати, аби показувати це краще. Розповідати, що багато чого російського – це вкрадене у нас. І жити як окрема країна і потужна українська нація.

Хто з відомих акторів задіяний у фільмі?

Володимир Ніколаєнко, Лариса Руснак, Назар Борушок… Це народні артисти України, «метри» сцени, вони багато знімаються. Але вони пішли нам назустріч. Також знімалося багато молодих акторів, ще не засвічених у медіа. Але для них теж не байдужа доля України і вони розуміють потребу українського контенту, аби ми могли дивувати світ і на цьому росли наші діти.

Ти родом з Тернопільщини і знаю, що мав намір зняти на своїй малій батьківщині кадри виходу останніх загонів УПА з Підгаєччини у Карпати… Вдалося?

Після кількох зустрічей з режисерами, продюсерськими центрами, я пересвідчився – ця тема обов’язково знайде відображення у наступних фільмах. І про вигнанців, яких переселяли на Донбас через зв’язки з УПА, і про вихід окремих загонів у Карпати в 1947 році, бо тут уже було важко продовжувати системну боротьбу. Ми вже маємо і сценарій. Це, знову ж, буде фільм про боротьбу українського народу за свою свободу. Вдалося знайти факти і людей, що нащадки цих упівців, яких було вбито у боях на Тернопільщині, і тих, кому вдалося вирватися з оточення, продовжували боротьбу проти радянських окупантів. Тому ми будемо показувати не просто вихід воїнів УПА з Тернопільщини на Карпати, а саме боротьбу.

На якій стадії зараз художній фільм «Шлях поколінь»?

Уже все відзнято, працюють монтажери. Потім нас чекає озвучування. Один із найвідоміших в Україні та світі кобзарів, композиторів Тарас Компаніченко буде писати для нас пісню. Вже працюю зі знаною українською рок-групою Kozak System і автором пісень Глібом Бабічем, аби вони зробили саунд-трек до фільму, тобто звукове оформлення. Тобто, задіяні дуже потужні люди, але все впирається у кошти.
Ну, тоді останнє запитання: Україна вже багато років бореться за свою свободу і незалежність з одним і тим самим ворогом. Ми колись переможемо його?

До війни, під навіюванням російських фільмів, я теж колись думав, що Росія – це могутня країна. Ні! Мені свого часу доводилося там бувати і так склалося, що там живуть далекі мої родичі. Більш-менш нормально у Росії існують великі міста – Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Нижній Новгород, Хабаровськ, Тюмень… А все інше – це занепад, гниль, біднота, алкоголізм, наркоманія, злочинність, хвороби, показуха. Таке враження, що люди не вийшли з ХІХ століття. Така сама і їхня армія. Країна, де все розкрадають (від верхів – до низів) не може бути економічно успішною. Це велет на глиняних ногах. І перші бої з російськими окупантами показали, що їх можна знищувати і вони бояться організованості і сили. Якщо держава очолить цю боротьбу, наголошую, не армія, не добровольці, а держава очолить цю інформаційну і військову боротьбу, проти нас ніхто не посміє боротися. Бо ніхто не зможе перемогти народу, який має ідею!

Допомогти для завершення кінофільму можна тут:
ПриватБанк,№ картки 4149 6293 4063 3270 Отримувач Ухман Михайло, на фільм «Шлях поколінь».
Довідки і деталі: [email protected]