З початком нового року України

Юрій Левикін для Нового Шляху, Київ.

Україна поволі виходить зі святкового марафону. Якщо минулі роки “до війни” від Миколи до Йордану святкували гучно, то цього року в Києві петард та феєрверків практично не було. І настрій не той та й накладно – на харчі б вистачило.

Відкриття післяноворічного сезону почалося з прес-конференції Президента Порошенка 14-го січня. Якщо характеризувати коротко, можна сказати, що прес-конференцію відбули. Журналісти ставили в’ялі питання, Президент як досвідчений політик у відповідях говорив те, що йому було вигідно. До питань, чому прилітав Гризлов і чому досі не продане його майно, Президент був готовий. Проте, на жаль, пекучі проблеми України цими питаннями не обмежуються.

Деякі наші проблеми переходять у хронічний стан. З одного боку, недолугою є комунікація влади з народом. Сказати, що влада нічого не робить, не можна. Окремі публічні виступи заступника Голови Адміністрації Президента Шимківа, міністра інфраструктури Пивоварського дають уявлення про величезну рутинну роботу, яку вже виконали. Щотижневі виступи Прем’єр-міністра Яценюка також дають свою частку інформації. Але це тільки камінчики, з яких не можна скласти цілісну мозаїку діяльності влади.

З іншого боку, і через різке падіння рівня життя, і з давньої мрії отримати “все і зараз” у значної частини українців переважають песимістичні настрої і бажання знайти “головного зрадника”. Ми не можемо звільнитися від того міфу, що як тільки ми знайдемо того, хто “зрадив”, наша земля одразу наповниться молоком і медом. А поки не знайшли, будь-який крок Президента чи Прем’єра ставиться під сумнів і у ньому шукається прихований смисл. Починають голосити у соціальних мережах “всепропальщики” з числа недругів й просто корисних ідіотів, й інформаційне тло стає все більш гнітючим.

Очевидно, що зараз ситуація з Донбасом і Кримом трохи легша, ніж на початку війни, проте вона дійсно важка і невизначена. Не визначилися українські особи, що приймають рішення. Немає чіткого розуміння, що з цим усім робити і у наших західних партнерів. Вже зрозуміло, що Мінська угода є поганою угодою. Вона укладалася в ситуації нагальної небезпеки і мала передусім на меті зупинити просування загарбника вглиб України. Зараз усі сторони переговорів вирішують для себе задачу, де ставити кому у фразі “виконати угоду не можна переукласти”.

Незгода Президента Порошенка проводити вибори на Донбасі до взяття під контроль державного кордону і демілітаризації тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей неминуче потягне за собою загострення з боку Росії. Не для того ж вона завозила туди величезну кількість важкої зброї і нині швидкими темпами навчає “місцеві кадри” цією зброєю оперувати, щоби покірно все віддати. З нашого боку поки не видно чіткого розуміння, як цей кордон під контроль брати, чи вистачить на це сил, які ресурси мають бути задіяні у цьому процесі. Якими силами будемо роззброювати усе це “сепаратистське військо” і хто буде відділяти “зерно від полови” серед роззброєного контингенту “ополченців”? Поки що відомо, що український суд не побачив криміналу у діях мера міста Дебальцева, який своє місто здав злочинцям, а після суду виходить, що правильно зробив.

Усі розуміють, що під тягарем санкцій, через здешевлення нафти, в зв’язку з тим, що загрузла у Сирії, Росія з кожним днем втрачає здатність до “великої війни” на Донбасі. Але наскільки вона цю здатність втратила? Чи не зіштовхнемось ми з відчайдушною атакою загнаного у кут пацюка? Путін і Ко зрозуміли, що вони втрачають все. Очевидно, що непоступливість Заходу, загрозливі явища в економіці, які зростають, можуть швидко штовхнути цю братію до переходу від поодиноких натяків до прямого ядерного шантажу усього світу.

Російська верхівка бачить невпевненість лідерів ЄС і буде й надалі вбивати клин, не важливо по якій лінії – між Півднем і Північчю ЄС, чи між новою і старою Європою. Головне – зруйнувати нетривку єдність Європи. Росія в змозі провокувати збільшення хвилі біженців з Близького Сходу, стимулювати активність радикальних політичних маргіналів в Європі, грати на “православній солідарності” у випадку з Грецією і Сербією, підгодовувати крайніх правих і крайніх лівих. Досвід таких спеціальних операцій Росією накопичено багатий.

Дуже радіти можливому розвалу Росії теж не варто. Ризики можуть перевищити уявні позитиви. Найбільший ризик – це втрата контролю за ядерним потенціалом РФ. Навіть не з точки зору спонтанних ядерних ударів, а під кутом можливого розповзання ядерної зброї та радіоактивних матеріалів по всьому світу, передусім, попадання їх в руки терористів. Другий ризик – це гуманітарна й екологічна катастрофи, що очікують збанкрутілу країну. Це хвиля шукачів притулку заради виживання. В першу чергу вони нахлинуть до України. Європа теж не залишиться осторонь. Про можливості громадянського конфлікту годі казати, з огляду на те, що Глава Чечні Кадиров вже оголосив війну на винищення “ворогам Путіна”.

У 2007 році колишній прем’єр-міністр Росії Гайдар ствердив, що Росія завжди відставала від Заходу приблизно на п’ять десятків років. В складі СРСР Україна так само відставала і за двадцять чотири роки практично не скоротила, а, можливо, й збільшила це відставання. Наші еліти такі, які є. І головне зараз для громадянського суспільства й друзів України – це тиснути на українську владу, щоби вона нарешті народила стратегію для України. Стратегію повернення Донбасу і Криму. Стратегію розвитку. Поставила завдання вийти за притомний часовий проміжок на якийсь знаковий рубіж. Принаймні проголосила виразну ціль, якої українці мають досягти. Це буде важко, але тільки працею і власним потом заробляється майбутнє. Бо інакше ми маємо задуматися над смислом існування українства у світі…