Це інтерв'ю має довгу історію. Спекотного літа 1991-го року, напередодні здобуття Україною незалежности, Капеля бандуристів ім. Шевченка з Детройту мала свій перший тур Україною і зокрема відвідала Донецьк. Концерт відбувся у залі “Юність”, який зараз, 23 роки потому, чорніє вибитими шибками та обгорілими стінами, як і багато будинків у Донецьку, що зазнали бомбардувань.
Того вечора після концерту бандуристи та глядачі зібралися у готелі “Шахтар”, який розташований через дорогу, для обговорень та продовження співів. На тій вечірці були присутні бандурист Віктор Мішалов та Юрій Білінський (зараз – Новий Шлях), які у вересні 2014 р., під час фестивалю на Блурі, спробували подивитися на шлях, що його пройшла Україна за ці роки.
ЮБ: Пане Мішалов, 23 роки тому Ви говорили, що більшість міського населення Центру, Сходу та Півдня України, на жаль, не цікавилась українською культурою і ставилися до неї зверхньо. Як людина, яка, з одного боку, вболіває за українську культуру, а, з іншого боку, споглядає на цю ситуацію з іншої країни, чи Ви помітили якісь зміни у ставленні до української культури серед народу за ці роки? Хоча це питання треба розділити на До Революції та війни та Після.
ВМ: Насамперед треба сказати, що в Україні за ці роки влада практично не мінялася, усі комсомольці та комуністи залишалися при владі. І це впливало на життя суспільства, в тому числі на культуру. Але останнім часом почали з'являтися нові течії, такі як поворот до автентичної культури, не так до фольклорної, як до автентичної. За радянських часів розвинулася фольклорна культура – ансамблі Вірського, Вірьовки, всі ці великі колективи. Бо через великі фольклорні колективи була можливість контролювати людей. Наприклад, бандура була магнітом для свідомих українців і їх влада контролювала у великих колективах.
Крім того, радянська влада і її послідовники робили усе, щоб знищити українську культуру. Наприклад спалили фабрику музичних інструментів в Чернігові, де виробляли бандури. І за часи незалежности вони її не відновили.
А зараз є течія до автентизму. І тепер знайшлися люди, які зараз окремо, на кухнях у себе, виробляють бандури, причому повертаються автентичні зразки. Повертаються назад релігійні, моралістичні матеріали у співаній культурі. І вся ця культура. де менше комерційности, знаходить більше і більше прихильників. Це такі артисти, як Тарас Компаніченко, Михайло Хай, Володимир Кушпет, Сергій Захарець, які виступали на барикадах, і співали пісні, які віддзеркалювали ту дійсність. А фольклорні групи були від цього подальше. Так що є зміни. Я не знаю чи усі в Україні це знають і розуміють, щоби це підтримувати, але це відбувається.
ЮБ: А якщо порівняти із Західним світом? Наприклад у Европі автентична культура теж не дуже використовується в житті. В Україні – може навіть більше, ніж у Европі, не кажучи про Північну Америку.
ВМ: Фольклорна культура, скажімо, у Німеччині чи Франції не така поширена і розвинена, як в Україні. В Україні за Радянського Союзу тримали людей у злиднях. Деяки люди мали вищий рівень життя, вищі зарплати і авта, але велика кількість людей жила в колгоспах, маленьких селах і маленьких містах, де не було доступу до вигід та західної культури. І в такий спосіб народна культура до певної міри збереглася.
ЮБ: За період незалежности ця культура нажаль здебільшого розмивалася.
ВМ: Так, українська молодь зараз хоче мати західний рівень і стиль життя. Але є багато людей, які ринулися в народну культуру і ця народна культура потихеньку дістає гідність. Нариклад цей фільм “Поводир”, який зняв режисер Олесь Санін і якого зараз висувають на Оскара, показує, що автентична українська культура конкурентоздатна на Заході.
ЮБ: А наскільки вона конкурентоздатна в Україні, у масовому плані?
ВМ: Коли чоловік після розлучення повертається назад до дружини, це не так легко, треба перебороти це “анти”, яке є. В Україні, щоби закорінити любов до української культури, треба перебороти те цькування, що було за Радянського Союзу. І прийдеться попрацювати над цим. Це цілком можна зробити, зараз в царині української культури працює багато умів. Але загальне мислення залишається низькоякісним – мовляв, що там наша культура, куди вона годиться, подивіться, як Америка живе, як Росія живе. Але все ж іде повернення до народних витоків – у піснях, у лікуванні – в нашому народі було дуже розвинене лікування на основі рослин, народні страви набагато корисніші за фаст-фуд. Є пласт людей, які це розуміюють і цей пласт розширюється, ці знання поширюються.
ЮБ: Як Ви оцінюєте перспективу цього розширення народної культури, наскільки це буде масово? Зараз є сильна і широка хвиля патріотизму в Україні, але вона по-моєму не так скоро трансформується у хвилю українізації в плані культури, мови.
ВМ: Я спілкуюся з багатьма людьми. Є зараз багато людей, які говорять російською, але відчувають себе українцями – вони народилися і виросли в Україні. Чи це їхня вина, що вони не розмовляють українською? Вони виросли у такому оточенні, де той, хто говорив українською, був нижчою, нерозвиненою людиною. І треба себе зараз переборювати, аби говорити українською.
Перехід від громадянського, політичного патріотизму до культурно-мовного патріотизму відбувається потихеньку. Він в Україні іде у християнський, европейський спосіб. Тобто, коли людина дозріла, розуміє це, то вона це приймає. Немає сенсу форсувати українізацію. Щоб не було, як колись – одна влада прийшла, одною мовою говоримо, інша прийшла – іншою. Наша завдання – не робити шкоди, а зробити так, щоби люди відчували, що є свобода, і щоби вони оцінили цю свободу. Бо ця свобода прийшла нелегким способом.
Share on Social Media
