Йосиф Сірка, Торонто.
НШ: Відділ ОУК у Віндзорі разом з родиною радісно відзначають 100-ліття довголітньої голови та мами, бабці, і прабабці, п. Ірени Зеленої. З цієї нагоди подаємо статтю її близького приятеля Йосифа Сірки, яка, хоч і написана п'ять років тому, цілком підходить для неї і зараз. Ми вітаємо пані Зелену з ювілеєм і зичимо їй Многая і Благая Літа!
“Переді мною стояла трохи згорблена тендітна жінка старшого віку, але зі задоволеною усмішкою.
– Чи Ви знаєте, що мені вже 95?! – запитала вона.
– Але ж на вас їх не видно, – кажу я.
– Боже, а якою я була енергійною! Ніколи не думала, що буду так довго жити.
– Богу дякувати, а чому б Вам сотку не пережити, – продовжую я.
– Ой, Боже, коли б я хоч сама могла читати.
Не бачилися ми кілька років, і за той час постаріла не тільки пані Ірена 3елена, але й ми всі. Якщо ви щодня дивитесь на себе у дзеркало, то не помічаєте, наскільки постаріли за рік чи навіть десять. 3ате дуже помічаємо, як старіють друзі, родичі, знайомі за час, що ми їх не бачили.
Є люди, які не люблять признаватися, скільки їм років, зокрема жінки, але й чоловіки цього не позбавлені. Пані 3елена належить до тих, які не приховують свого віку – навпаки, вона завжди була горда з того, що вона до таких років дожила. Якщо через довший час я телефонував, то вона мені казала:
– Ви знаєте, що мені вже минуло сімдесят п'ять… Ви знаєте, мені вже минуло вісімдесят…
Потім ми з дружиною кілька разів її провідували, і пані Ірена завжди нагадувала нам, скільки їй років, не приховувала того, що після нелегкого життя дожила до такого віку.
3 Ростиславом і Іреною 3еленими ми знайомі вже понад 30 років. Коли ми мешкали у Віндзорі, вони були нашими найкращими друзями, які допомагали чим могли. В громаді вони належали до найактивніших. Живе п. Ірена сама у своїй хаті, незважаючи на те, що діти запрошують до себе, але вона вважає, що й далі може сама собою опікуватись. Допомагають їй і діти, які щодня телефонують, і пан Горбаль, який для неї купує потрібне та читає їй газети.
Починалося все 2 лютого 1915 року, коли Ірена Боднар з'явилася на світ у родині священика Юрія Боднара в селі Монастирець на Львівщині. 3годом отця Юрія перевели в село Баличі Зарічні, де й минуло дитинство Іренки разом із сестрами Лялею і Туською, які були не тільки рідними, але й найкращими приятельками.
Через 7 років отця Боднара перевели на парафію села Яйківці. 3відси Ірена пішла до дівочої гімназії в Перемишлі, де проявила неабияку енергію у спорті та шкільному і громадському житті. Вона грала у відбиванку (волейбол – кажемо сьогодні), баскетбол, кидала диск та штовхала кулю, і не дивно, що її було обрано головою спортивного клубу “Спартанка”. Вона була активним членом Пласту та входила до Стyдентської Управи.
Перебуваючи на вакаціях у батьків, Ірена познайомилася з молодим і успішним адвокатом, який у той час був інспектором, Ростиславом 3еленим, і взаємна любов пов'язала їхні долі вже 1937 р., на все життя – на добрі й погані часи.
Отих добрих часів було спочатку дуже мало. Молода родина жила у Вільно, коли в Польщі влада взялася “раз і назавжди” вирішити українське питання. Щойно 5 місяців після народження доньки Анни,
Ростислава арештовують, без повідомлення дружини, і відвозять до сумнозвісного концентраційного табору в Березі Картузькій. Молода мама залишилася з дитиною, без відомостей про чоловіка, без всякої можливості контактувати чи щось передавати йому. Ростислава били, мучили морально і фізично. Коли він просив повідомити дружину, то сказали, що донька померла, а дружина виїхала. Ростислав через доглядача послав дружині записку, а той, замість записки, “приніс” їй вістку, мовляв, чоловіка розстріляли, і хотів показати їй місце поховання. На щастя, в останній момент, коли Ірена з дитиною вже хотіла йти з “доброзичливцем”, прийшов приятель родини, який запідозрив “вісника” в обмані, після чого той зник. А хто знає, куди би він маму з донькою завів? Отак Ірена змушена була сама подбати про себе й дитину. Допомогли друзі та добрі люди.
Ростислава, який у Березі Картузькій важко захворів, врятували німці, які разом з комуністичною Москвою поділили Галичину між собою. Береза Картузька була ліквідована, і сотні українських в'язнів розійшлися по домівках – одні до окупованих німцями, а інші до окупованих червоними “визволителями” територій. Ростиславові через кілька тижнів пішої ходи та принагідного підвезення вдалося подолати 700 км і добратися до дружини та доньки, яку польські допитyвачі оголосили йому мертвою. Радість зустрічі була велика, але часу насолоджуватись спокоєм не було. Окупаційний режим виловлював усіх, хто сидів у Березі Картузькій, і більшість з тих опинилася у Сибіру. 3елені нашвидко зібрали речі і переїхали до Львова, де їм вдалося прописатися, бо тих, хто не мав прописки, відправляли “освоювати” сибірські простори.
Оскільки Ростислав 3елений був добрим фахівцем, бо пропрацював кілька років у страховій компанії, то отримав посаду головного бухгалтера у клініках Медичного інститутy Львова. Ірена займалася вихованням доньки і була не тільки доброю мамою, але й чудовою дружиною, яка допомагала чоловікові пережити всякі польські та большевицькі інтриги різних, присланих Москвою, керівників. Після відступу Червоної армії зі Львова, 3елені пішли до в'язниці на вулиці Лонцького (зараз Музей жертв тоталітаризму), де хотіли розшукати деяких рідних та друзів, яких режим перед відступом арештував. Ростислав 3елений у спогадах “Одне покоління 3елених” (Ужгород, 2002, 224 стор.) на стор. 134 пише: “У в'язниці, коли ми увійшли в першу келію, вразив нас жахливий вид. Велика кімната була переповнена помордованими людьми; вони лежали у великій купі, голі або напіводягнуті, покручені між собою в передсмертних болях, мов купа великих хробаків. Видно було, що екзекуція недавно скінчилася, бо проявлялися ще судороги поодиноких тіл. Під високим суфітом було віконце, через яке злочинці вкидали людей до середини, завдаючи їм перше удар молотом в лице, щоб не можна було пізнати жертви, а відтак постріл в потилицю. Інця зімліла”.
Інця – це дружина Ірена 3елена, яка була з чоловіком. Погляд на трупи та відомості про звірства совєтських “визволителів” не одному давали надію, що “визволителі” від совєтів будуть кращими. Після короткого часу, коли німці арештували увесь уряд, який проголосив відновлення Української держави, коли в кацетах опинився майже увесь провід Організації Українських Націоналістів, українці зрозуміли, що одного окупанта замінив інший, який був нічим не кращий.
1943 року сім'я 3елених поповнилася синочком Юрієм, але спокій в родині не настав. Через 16 місяців 3елені вдаються до втечі, щоб знов не потрапити під кровопивців-“визволителів”. Митарства 3елених з двома дітьми по біженецьких таборах, описані Ростиславом у його спогадах, не були марними. Після страждань та очікувань родина добралася до Канади і поселилася у Віндзорі, де почалося нелегке, але спокійне життя без переслідувань за приналежність до нації, віри чи політичної партії.
У Віндзорі Ірена активно включилася в українське громадське життя, незважаючи на те, що дбати потрібно було й про маленьку Дарку, яка стала для 3елених мовби канадським дарунком. Пані 3елена вступила до Організації Українок Канади і була представником цієї організації до КУК. Вона 30 років була секретарем КУК і іі праця увійшла в історію КУК, видану у Віндзорі. Перу Ірени 3еленої належить також видана до 25-ої річниці історія ОУК та численні доповіді про улюблених авторів: Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка та інших.
У Віндзорі та Детройті Ірену 3елену знають ще й як неперевершену майстриню у випіканні надзвичайно смачних булок, з яких пізніше “виросли” весільні короваї. Спочатку вони були простими, з невеликими прикрасами (пташками), а пізніше стали справжніми витворами мистецтва. Замовники свідчать про те, що її слава щодо короваїв була відома не тільки громадам у США та Канаді, але й в Європі та Аргентині.
Такого мистецтва випікання, “моделювання” короваїв Ірена 3елена могла досягти лише завдяки тому, що вона до своєї праці ставилася з любов'ю, – її цікавили не гроші за коровай, а враження, яке продукт її праці справляє на людей. А враження були завжди надзвичайними і приємними, вони викликали захоплення і подив та здобували нових замовників.
1992 року Ірена 3елена, вже 77-річна, поїхала відвідати село Баличі 3арічні, яке вона покинула майже 70 років тому. Донька Анна, яка супроводжувала маму, згадує, що мама цілковито точно описувала картини в селі, де дуже мало змінилося за минулі десятиліття. А пригадати було що, бо ж тут минуло щасливе дитинство.
Сьогодні Ірена 3елена спить лише на кріслі, яке трохи похилене назад, бо скривлений хребет завдає болю. Вона тішиться увазі своїх дітей, які все життя відчували її любов, привили й своїм дітям та онукам любов до бабці та прабабці, а бабця рада, що має 8 внуків і правнуків, які її ніколи не забувають.
Ірена 3елена на 96-му році життя може спокійно оглянутись на прожиті літа, які пройшли в любові з чоловіком, спогади якого видала в Україні і спонсорувала їх в бібліотеки. Вона прожила в любові до дітей, в любові до України, за яку й тепер переживає. Вона стурбована ситуацією в Україні, щоб українофоби, які зараз займають керівні місця, не привели країну до втрати незалежності, за яку вона, разом з чоловіком, змагалася і задля ідеї якої трудилася десятиліттями.
Ірена 3елена є зразком того, як можна бути доброю дружиною, чудовою мамою та патріотом у своїй діяльності – на благо нації, на користь громаді.”
Share on Social Media
